26-літній Марко Холод готовий хоч зараз зібрати свої речі та виїхати на фронт до своїх побратимів. Каже, що погоджується копати окопи, будувати бліндажі, працювати на кухні або виконувати будь-яку іншу роботу. Аби тільки — там, пише Суспільне.
Проте зараз йому сказали перебувати у Львові, працювати у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Розносить повістки також Олексій Криваль. Він був учасником АТО та пішов захищати Україну у 2022 році. Проте через стан здоров’я демобілізувався.
Той, хто вижив
Марко Холод отримав вогнепальне поранення у 2017 році у боях в Пісках Донецької області, коли служив десантником у 80 окремій десантно-штурмовій бригаді. Чоловік не бачить на одне око.
“Мені було 18 років, коли я прийшов у бригаду наприкінці 2014 року. І служив допоки мене не звільнили після поранення як непридатного до служби у десантно-штурмових військах”, — говорить він.
Марко згадує, що поранення отримав під час бою на передовій позиції, де вже жив місяцями. Бої там були щоденно.
“Відчатував свій час та пішов відпочивати. Приліг, запустив фільм. Я дивився тільки один фільм щодня, на повторі, “Варкрафт”. І почув прильоти, стрілкова зброя застосовувалася. Зрозумів, що ведеться бій. Я теж повернувся на позицію. І тут мені куля прилетіла, пройшла крізь голову”, — каже боєць.
Через кілька секунд на них прилетів снаряд з протитанкового гранатомета. Юнак зазнав контузії та втратив свідомість. Побратимів посікло осколками. Ті, що були поруч, вирішили, що він загинув та евакуювалися без нього.
Згодом побратими повернулися за тілом. І виявили, що Марко — живий. Важко поранений, але — живий.
“Я опритомнів, коли мене виносили. Відчув, що мене волочать, почув їхні голоси й зрозумів, що все буде добре”, — каже він.
Лікарі виконали свою роботу добре. Юнак вилікувався та реабілітувався, звільнився і знайшов цивільну роботу. Тільки зір на одне око так і не повернувся. Що не завадило йому 24 лютого 2022 року прибігти до ТЦК з наміром мобілізуватися.
“Я відразу знав, що робити. Зідзвонився зі своїми побратимами, домовилися зустрітися коло військового комісаріату. За дві годинки ми вже були тут. Там був аншлаг. Ми сконтактувалися зі своїми офіцерами. І нас швиденько мобілізували. Я повернувся у свою 80-ку, отримав гранатомет і вирушив у Миколаївську область”, — розповідає Марко Холод.
Воював допоки після кількох контузій бійця скерували у тил, виконувати інші завдання. Серед них: брати участь у пішому патрулі, перевіряти документи у чоловіків призовного віку та запрошувати до ТЦК для уточнення даних.
Працівник територіального центру комплектування не заперечує, що йому трапляються різні люди: дехто втікає, дехто лається, дехто посилає його на війну. Проте про них він говорити не хоче.
“У моїй пам’яті залишаються ті, хто вислуховує, питає і погоджується, що він повинен виконувати свій обов’язок та захищати Україну”, — говорить боєць.
Часом доводиться зустріти військовослужбовця у цивільному. Їх він впізнає за різними критеріями: як людина дивиться, як відповідає, як представляє.
“У них я відчуваю повагу. Не тому, що так написано в статуті, а тому, що це такі люди”, — каже він.
Я там вже був
Для заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення старшого лейтенанта Олексія Криваля війна розпочалася у 2015 році. Тоді, під час п’ятої хвилі мобілізації, він залишив свою цивільну роботу у сфері туризму та поїхав на навчання та мобілізувався у 57-му мотопіхотну бригаду. Перебував він тоді в районі Зайцевого та Костянтинівки.
Відслуживши півтора року, офіцер демобілізувався, повернувся додому, влаштувався на цивільну роботу, одружився, народилася донечка.
“А 24 лютого мені подзвонили побратими. Ми приїхали в ТЦК, пройшли комісію. Нас мобілізували у 24 бригаду. А за два дні ми вже були у Луганській області, в Золоте”, — говорить він.
Згадує, що таких як він — навчених та вмотивованих — було багато. Їхали й не знали чим закінчиться ця поїздка: чи вдасться стримати навалу окупантів, чи доведеться загинути.
“Там були вже сформовані блокпости, переправи. Відразу потрапив в окопи, згадав АТО. Вісім років я не чув прильотів мін, свисту куль, артилерії”, — каже Олексій Криваль.
Розповідає, що на його очах загинув побратим, двадцятилітній хлопець.
Після кількох місяців участі в інтенсивних та неперервних боях, офіцер звернувся до медиків зі скаргами на болі в спині. У молодого, 33-річного чоловіка діагностували хвороби, набуті під час бойових дій та скерували на реабілітацію.
“Боліла спина, не відчував ноги. Мене лікували-лікували. І виявили ваду серця: бракує одного клапана в серці. Крім того, впав сильно зір і я став забудькуватим. Лікарська комісія визнала мене обмежено-придатним. Так мене скерували на роботу у ТЦК”, — розповідає він.
Тепер Олексій Криваль розносить повістки адресно — у квартири. Каже, що дуже часто мешканці не відчиняють дверей. А бували випадки, що й обзивали, ображали й навіть обливали водою.
“Ми їм пояснюємо, що ніхто нікого зараз не забирає. Що в країні йде війна і треба уточнити дані. Але буває, що чую: “Ти здоровий. У тебе руки-ноги на місці, що ти тут робиш. Сам їдь”. Я кажу, що я там був, маю вже посвідчення учасника бойових дій. А мені кажуть: “Ти його купив!” І це дуже давить. Я їхав захищати і свою родину, і їхні. А вони мені кажуть: ти сам туди поїхав, з власної волі. Так, як сам туди поїхав, мене ніхто не змушував, щоби ці люди тут спокійно спали. А я там — не спав”, — ділиться офіцер.
Попри те, трапляються і такі, хто, беручи повістку, каже, що не знав як має діяти й куди йти; а тепер, отримавши детальну інструкцію, вчинять так, як треба.
Проте, за його словами, частенько трапляється, коли в цю розмову втручаються сторонні, яким хочеться висловити свою думку.
“Починають кричати: “Ви дітей забираєте. Забирайте дітей депутатів”. Або ж, бачать нас і втікають. Ми можемо навіть просто стояти та пити каву, а нас відразу фотографують і опубліковують у свої телеграм-канали та пишуть: “Оливки” повістки роздають”, — говорить Олексій Криваль.
Попри те, за його словами, роботу вони свою виконують добре і чесно. Так само як виконували її на полі бою під ворожими обстрілами. Тільки там було, чомусь, легше.
