Ніхто з медиків не може пояснити, як куля, що пройшла через весь мозок навиліт, не зачепила важливих нервових центрів.
Нейрохірург Дмитро Кубряк без нейрохірургічних інструментів і під обстрілами провів операцію на відкритому мозку морпіху Павлу Самбуру в бункері заводу Ілліча в Маріуполі. А потім для обох був полон і звільнення. Вони шукали один одного, аби зустрітися. Дмитро, аби дізнатися про стан чоловіка, Павло, аби подякувати за врятоване життя.
Про неймовірну історію порятунку – йдеться у сюжеті ТСН.
Дмитро Кубряк після полону не може натішитися відчуттям свободи. Пекельні тижні на заводі імені Ілліча, потім понад 5 місяців полону. Він був одним з небагатьох лікарів дніпровського військового шпиталю, які на початку війни погодилися поїхати добровольцями до оточеного Маріуполя. 2 лікарів і 2 анестезіологи з Дніпра полетіли на гвинтокрилі 1 квітня. Потім ці вертолітні рейди з військовими та боєкомплектом на підмогу захисникам Маріуполя назвуть “польотами у безсмертя”.
Він потрапив на завод Ілліча. В бункері був імпровізований шпиталь і 300 поранених військових. Через його руки пройшла сотня поранених. Найстрашніше з цього досвіду, каже Дмитро, це те, що доводилося сортувати поранених. Через брак рук лікарі обирали, кого рятувати в першу чергу. Одного дня до бункера занесли 6 важкопоранених. Серед них був і безнадійний, каже Дмитро. Морпіх із наскрізним пораненням голови, який одразу впав у кому.
За всіма ознаками, медична допомога для нього була марною. Але коли всіх першочергових важкопоранених прооперували і у лікарів з’явилася пауза, він разом із колегою, анестезіологом Юрієм Микитчаном, вирішив спробувати допомогти. Шансів вижити у морпіха майже не було.
В умовах бункера під вибухами, авіаударами, без спеціальних нейрохірургічних інструментів і кровоспинних препаратів Дмитро з колегами наважується на операцію на відкритому мозку. Через три дні після операції пацієнт виходить із глибокої коми. Починає реагувати на біль, ще через кілька днів відкриває очі. За сім днів починає називати своє ім’я – Павло. І зрештою зводитися на ноги
Дмитро Кубряк після полону не може натішитися відчуттям свободи. Пекельні тижні на заводі імені Ілліча, потім понад 5 місяців полону. Він був одним з небагатьох лікарів дніпровського військового шпиталю, які на початку війни погодилися поїхати добровольцями до оточеного Маріуполя. 2 лікарів і 2 анестезіологи з Дніпра полетіли на гвинтокрилі 1 квітня. Потім ці вертолітні рейди з військовими та боєкомплектом на підмогу захисникам Маріуполя назвуть “польотами у безсмертя”.
Він потрапив на завод Ілліча. В бункері був імпровізований шпиталь і 300 поранених військових. Через його руки пройшла сотня поранених. Найстрашніше з цього досвіду, каже Дмитро, це те, що доводилося сортувати поранених. Через брак рук лікарі обирали, кого рятувати в першу чергу. Одного дня до бункера занесли 6 важкопоранених. Серед них був і безнадійний, каже Дмитро. Морпіх із наскрізним пораненням голови, який одразу впав у кому.
За всіма ознаками, медична допомога для нього була марною. Але коли всіх першочергових важкопоранених прооперували і у лікарів з’явилася пауза, він разом із колегою, анестезіологом Юрієм Микитчаном, вирішив спробувати допомогти. Шансів вижити у морпіха майже не було.
В умовах бункера під вибухами, авіаударами, без спеціальних нейрохірургічних інструментів і кровоспинних препаратів Дмитро з колегами наважується на операцію на відкритому мозку. Через три дні після операції пацієнт виходить із глибокої коми. Починає реагувати на біль, ще через кілька днів відкриває очі. За сім днів починає називати своє ім’я – Павло. І зрештою зводитися на ноги
