Якогось сірого дня їхав я собі додому у маршрутці. Та ця стара бляшанка зробила мій вечір кольоровим! Здавалося б, що у ній цікавого? Лише втома й відсутність комфорту. Нііі, у ній веселі люди! Щастя було у кількох особах і мало вигляд: двох дітей, одного старшого чоловіка і ще одного середніх літ.
Тож, зайшли маленькі роми. Співали голосно й крикливо про «чудову Україну!». Та ніхто не повірив, маленький ром пробігся маршруткою і не отримав ні гроша у свій «бос-кульок».
«Зараза, зрада!», – читалося у його очах. Тому хлопчик мовив своєму компаньйону:
– Тре шось нове придумати!
Вже хотіли яку модерну оду співати, та сценарист-водій їх прогнав.
– Альо, то вам не сцена! Пішли!
Двері відчинилися, роми вийшли і забіг захеканий дядько середніх літ, який мовив:
– Доженіть 187 маршрутку!!! Хутко, бо запізнився. Вона спереду. Газу!
– Я що на Шумахера похожий? – водій глянув і таки читалися суворі нотки арійця в очах.
– Ну будь лаааска!
– Плати!
Той дав чотири гривні, і ми погнали. Гнали, гнали й наздогнали. А той чоловік все говорив до всіх:
– Та я трохи заснув… ну забувся, а вона бац і проїхала… от не встиг, халепа, а більше ніц нема чим доїхати у таку годину.
Двері знову відчинилися.
– Дякую, дякую.
– Та виходить вже, бо знову втече!
– Нєє, не цього разу.
Та не сталося, як хотілося. Поки мужик оминав нових охочих до пригод пілігримів, що, як вікінги, все перли у маршрутку, то його «187 чудо» взяло і знову проїхало повз. Зникло… ЗАРАЗА, та ж зрада в очах!!))
– Водіііій, я не встиг!!! – мов та дитина, просився він назад до нас.
Я думав водій скаже: «Плати». Та ні. Шофер змилосердився і взяв бурлаку. Він дав газу і летіли ми так «наверняка», щоб встигнути із запасом. Чоловік радий був, та й «Шумахер» теж.
«Пііі» – загальмували ми біля нової зупинки. Мужик цього разу не дякував багато, просто сказав як умів:
– Ти мужик! – і побіг у свою 187.
Взамін йому прийшов старий, але «продвінутий» такий. Від нього віяло алкоголем та всякими чумацькими історіями. Він залишив сумку спереду, а сам став пробиватися у «зад» маршрутки. Таки пробився. Їдемо. Дзвонить телефон спереду. Старший дядько до всіх:
– А ну передайте мою сумку.
Йому, як здачу, передали сумку. Він так гонорово витягнув мобілу і сказав своїй старій:
– Шо хочеш? Не встиг на поїзд, їду у маршрутці! Шо? Не віриш? А ну скажи їй, що я у маршрутці! – він передав слухавку найближчому і той запевнив жінку чоловіка, що він не бреше. – Чуєш, а ти не віриш. Випив? Жінко, у Львів з’їздити і не випити, то є гріх! Май розум хоч на старість. Всьо, я спати, «Гуд бай», бейбі, хах.
І він виключився у прямому сенсі цього слова. Стояв й храпів уже за п’ять хвилин!
Коротше, цікаво було у тій маршрутці. Море позитиву)) Вже не згадуватиму того чувака, який попросив водія зупинитися, бо забув щось там дууже важливе купити, і ми чекали його й трапилося багато чого іншого. Всі ті маршрутні історії годі переповісти. Їх так багато трапляється! І знаю точно, що без них вечори й ранки не були б такими веселими, і це факт! Так що встиг я тоді на щасливу маршрутку і, сподіваюся, ще не раз встигну…)
Юра Мартинович спеціально для IA ZIK.
Картинку взято звідси.
