Субота, 20 Квітня

“Нетерплячий Петрик”: читаємо святкову казку разом

Оперативні новини у нашому каналі в Telegram!

Жив собі колись один хлопчик на ім’я Петрик. Звичайний хлопчик: дві руки, дві ноги, хитруваті очі і повна запитань голова.

Та було в Петрика одне горе. Весь рік він чекав на подарунки від Святого Миколая, але ніколи тих подарунків не отримував. Петрик не був більшим неслухом, аніж усі інші хлопчаки його віку, робив не більше шкоди, ніж робили вони. Траплялося, звісно, що й він батьків не слухав або “забував” виконати домашнє завдання; проте всі інші хлопці в Петриковому дворі, в його будинку та в його школі подарунки від Святого Миколая отримували, а Петрик – ніколи й нічого.

Це Петрика дуже засмучувало. Щороку, коли приходив зимний місяць грудень, діти писали листи Миколаю: розповідали про свої успіхи і досягнення, а також натякали, що саме хотіли б отримати у подарунок, якщо буде його ласка. Петрик також листи писав – однак ані відповіді, ані подарунків ніколи не отримував.

Коли наближався день Святого Миколая, Петрик починав хвилюватися та журитися. Невже й цього року спіймає облизня, невже – не буде подарунку? Батьки ж його заспокоювали:

– Ти ж був гарним хлопчиком майже весь рік, справді, чому б і не отримати щось від Миколая? Ти ж і листа написав, про свої успіхи шкільні-домашні повідомив. Чекай на подарунок! – та коли Петрик повертався до своєї кімнати, батьки й собі знизували плечима.

Для них теж було загадкою, чому Петрик не отримує нічогісінько від Святого Миколая. Петрикові тато й мама були звичайними добрими й розумними батьками, а такі батьки достеменно знають усе про Святого Миколая: хто він, де мешкає, коли приходить, як про заповітні мрії дітей дізнається та де подарунки ховає. Саме тому дивувало їх вкрай, чому щороку вранці 19-го грудня Петрик нічого не знаходив під власною подушкою. Дивина, та й годі!

…Того року Петрик ледь-ледь дочекався свята, одночасно відчуваючи надію та зневіру, радість і розчарування. Так чи ні, але вже завтра Миколай прийде, слухняних-розумних вшанує, неслухняним різки принесе! Настала ніч, Петрик вже давно був у ліжку, та сон від нього тікав – хлопець хвилювався та крутився під ковдрою, наче вуж на пательні.

Коли ж увесь будинок заснув, Петрик підвівся з ліжка. Як і минулого, і позаминулого року, як і всі попередні роки, що він міг пригадати, хлопець почав з того, що зазирнув під подушку. Нічого. Тоді почав заглядати скрізь, де Святий Миколай міг заховати подарунок: позаглядав у шафи та під шафи, під усі ліжка, під крісла та стільці – скрізь, навіть у шухлядки для ложок і виделок. Але, як це траплялося щороку, нічого навіть схожого на подарунок Петрик не знайшов.

Засмучене хлоп’я повернулося в ліжко та тихенько, але дуже гірко заплакало. Чи варто бути весь рік більш-менш слухняним, більш-менш старанно вчитися, якщо наприкінці року незмінно очікує таке горе, таке розчарування! Так він лежав собі під ковдрою та журився, допоки сон не почав потроху прикривати заплакані очі. Аж раптом Петрик помітив, як у щілині під дверима його кімнати з’явилося примарне світло, а потім дві тіні – так, ніби від ніг того, хто стояв тепер за дверима. Петрик миттю забув про сон, підхопився з ліжка, прожогом кинувся до дверей і розчахнув їх навстіж.

За дверима стояв якийсь дідисько – старезний, бо мав довжелезну сиву бороду, але кремезний та прямий, з великим мішком за плечима та з чудернацькою палицею в правиці – саме та палиця й випромінювала світло, яке помітив Петрик.

– Ви хто?! – видушив Петрик з пересохлого горла.

– Я – Миколай, той, що святим кличуть, – відповів дід.

Петрик мало не впав від здивування та хвилювання, що миттю охопило його, наче полум’я суху солому. Та він опанував себе й запитав діда:

– Скажіть, шановний пане Святий Миколаю, чому я ніколи від вас подарунків не отримую? Чим я завинив?

Дідисько посміхнувся в сиві вуса, погладив бороду рукою та відповів Петрику:

– Хлопче, всьому є свій час. Чи ти коли-небудь ранку 19-го грудня дочекався? Ні! – завжди вночі перед моїм святом ти нишпориш по кутках, подарунків від мене шукаєш. Я щороку тобі приносив, про що ти у своїх листах просив! – Святий Миколай витяг з-за пазухи купу Петрикових листів і показав хлопчику. – Але ти такий нетерплячий, що всі мої подарунки зникають, бо ти їх шукати починаєш зарано. Та й загалом: я ж за тобою не перший рік спостерігаю; ти, дитинко… –

і тут Святий Миколай загудів, як паротяг або пароплав, а Петрик аж присів, а ще подумав, що зараз увесь будинок прокинеться та збереться тут, у його кімнаті, аби подивитися, як Петрика сварить не хто-небудь, а сам Миколай! – але нічого такого не сталося, коли над Петриком пролунало дідове гудіння:

– …ти д-У-У-У-У-У-У-У-У-же нетерплячий! Тут навіть я нічого не вдію: так воно вже заведено у цілому світі, що для всього є свій час: і для зими, і для мене, і для подарунків від мене – також.

Петрик похнюпився:

– То що ж тепер, пане Миколаю? Що мені, цілий рік вчитися терпінню, аби хоча б наступного року щось отримати?

Святий Миколай засміявся, поклав хлопцеві руку на плече та відповів:

– Терпіння – то є така річ, що можна за все життя не нажити! Добре буде, якщо ти наступного року хоча б не станеш моїх подарунків шукати, доки час не прийде, – оце одне вже буде велике досягнення. Побачимо наступного року, дитинко, побачимо… Та я не стану тебе цього року карати, ти, нетерплячко мала, вже сам себе добряче покарав. Це ж треба, щоб дитина жодного разу від мене подарунку не отримала! Буде тобі подарунок! Тільки обіцяй мені дещо!

І Святий Миколай заглянув у Петрикові очі, і Петрик відчув, що кудись дуже-дуже глибоко проник той добрий, але надзвичайно уважний і проникливий погляд. І хлопець навіть не кивнув головою, навіть не промовив нічого, бо Святий Миколай і так вже все про нього довідався.

– Обіцяй мені запам’ятати, Петрику, – і тут Святий Миколай стиснув рукою плече хлопця, – для всього є свій час! Для всього! Свій! Час! Час!! Час!!!

Голос Святого Миколая, що промовляв “час”, лунав дедалі гучніше, а рукою він тепер вже не просто тримав хлопця за плече, а щосили стискав, трусив і смикав. Наляканий гнівом святого, Петрик підвів очі – а над ним мама нахилилася, за плече смикає та промовляє:

– Час! Час! Вже час, синку! Прокидайся, Петрику!

Петрик на ліжку сів, озирається – нема Святого Миколая! Тут він помітив, що з-під подушки щось яскраве стирчить, схопив, потягнув – і витяг пакет у святковій обгортці. Петрик аж на ліжку застрибав:

– Мамо, тато, нарешті мені подарунок від Святого Миколая! – тоді розірвав обгортку – так, так, саме про це він благав у листі!

Відтоді Петрик щороку отримував подарунки від Святого Миколая, бо вчасно нагадував собі, що для всього є свій час. До того ж виявилося, що мудрість Святого стосувалася не лише свята й подарунків: що дорослішим був Петрик, тим більше переконувався, що в цьому світі дійсно є свій час для всього, хоча – ніде правди діти! – дочекатися того часу буває важкувато.

Згодом Петрик став зовсім дорослим, у нього з’явилися власні діти, і вони терпляче очікували та завжди отримували подарунки від Святого Миколая. Чи не тому, що батько розповідав їм свою улюблену казку – цю, про Святого Миколая та нетерплячого Петрика?

2014-2017

Текст казки оприлюднено 2017 року в електронній збірці моїх казок (“ШІСТЬ КАЗОК”, М. Федорченко, Мультимедійне видавництво Стрельбицких)