Мрію про той день, коли ми перестанемо казати «мова калинова» чи «наша солов’їна мова». Бо говоритимуть нею не солов’ї, а люди, та й калина тут ні при чому.
Коли не будемо поширювати картинки про надзвичайну любов до мови з проханням ставити плюсики, бо ця любов стане непоказна, неусвідомлена, бо ж ми не кажемо, що любимо воду чи повітря, без яких теж не уявляємо свого існування.
Коли спокійно, без напруження ходитимемо в магазини чи заклади громадського харчування, бо будемо певні, що почуємо там лише державну мову.
Не будемо злитися, їдучи в транспорті, бо там ніколи не лунатиме музика, а якщо й буде, то лише українськомовна.
Коли в Харкові чи Одесі тобі на твою українську не скажуть: «ви са Львова?», «ви нє мєстний?».
Коли мова перестане бути зброєю, а стане звичайним засобом комунікації українців.
Коли ми перестанемо випрошувати чи агресивно відстоювати своє право на українське, бо це втомлює й дратує. А хочеться, щоб повсюдно запанував український світ, в якому українцю стане жити комфортно й спокійно. Бо ми ж за своєю природою зовсім не агресивні й не злі. Просто не треба нас злити.
А сьогодні — зі святом усіх нас, з Днем української мови! Сьогодні вона все ще дуже потребує нашого захисту й підтримки.
*Пост за 9 листопада від Лесі Маланюк до Дня української писемності та мови
