Неділя, 8 Грудня

Андрей Шептицький – спогади рабина Давида Кахане

Оперативні новини у нашому каналі в Telegram!

Уродженець містечка Гримайлів, що на Тернопільщині, Давид син Шломо Кахане оселився у Львові в 1929 р. У той час викладав релігію у польських державних та єврейських приватних школах.

У 1930 році був обраний рабином прогресистської синагоги в центральному єврейському кварталі Львова, згодом очолив Науковий інститут вивчення ТаНаХу. У квітні 1936 року правління Львівської єврейської релігійної громади звернулось до міністерства військових справ Польщі з проханням призначити Давида Кахане помічником рабина для вояків-євреїв Львівського гарнізону.

У роки німецької окупації Львова Д. Кахане пройшов усі випробування – побиття, голод, приниження, гетто, концтабір, ризик переховування, смерть рідних. Після відступу німецької армії Кахане кілька місяців працював у рабинаті єврейської громади в чудом уцілілій синагозі на вулиці Вугільній. Офіційно обіймав посаду старшого бібліотекаря єврейської бібліотеки у Львові.

Рабин Давид Кахане

Щоденник Львівського гетто – це спогади Д. Кахане, свідчення духовної особи про трагічну долю львівських євреїв у період фашистської окупації, про власний порятунок, порятунок дружини й доньки у монастирях Студійського уставу, резиденції митрополита Шептицького та роздуми автора про Голокост.

«Я почав писати ці нотатки 29 вересня 1943 р., коли переховувався у резиденції митрополита Шептицького у Львові, десь чотири місяці після ліквідації Львівського гетто і після страшного винищення у Янівському таборі. Більшість з цих сторінок були написані там та в студитському монастирі на вулиці Петра Скарги. Події, люди, жахливі картини знову жваво постали перед моїми очима. Усе те, що бачив і чув і разом з тим, що пережив у самому монастирі я поклав на папір» – такими словами почав рабин Давид Кахане передмову до спогадів «Щоденник львівського гетто».

Жінка, що сидить біля мертвого тіла на вулиці Львівського гетто.

Фрагмент споминів, які пропонуються ваші увазі, розповідають про втечу рабина із гетто, зустріч з Митрополитом Шептицьким, переховування в палаці на горі Юра.

Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане (фрагмент).
Переховування в резиденції Митрополита Шептицького

23 травня 1943 року, того дня, коли німці вирішили ліквідувати табір, я працював у нічну зміну. Робітників табору звичайно привозили ранком. Цим ранком, коли ніхто з робітників не прибув, ми зрозуміли: щось трапилося. Через кілька годин ми дізналися, що табір оточений і там почалася страшна “вистава”. Німці ліквідують шість чи сім тисяч в’язнів, щоб звільнити місце для здорових жителів гетто, які повинні прибути до табору через декілька днів після ліквідації.

Львів. Місцеві охоронці супроводжують колонну євреїв

Десь за годину керуючий майстернями VIB по телефону отримав інструкції надіслати всю нічну зміну до табору. Ми добре розуміли, що це означає. Кожний вирішив спробувати врятуватись, як зможе. Ніхто не намагався якось захиститися або організувати втечу. Я весь день ховався в пивниці. Після сьомої вечора, в сутінках, я вирішив йти до митрополита просити захисту.

Львів, 1943. Німці спостерігають за євреями під час примусової праці.

Я зірвав жовту табірну нашивку, зняв брудний одяг і надягнув чиїсь штани та піджак, які приготував заздалегідь. Потім я переліз через паркан, вийшов з території фабрики та впевненим кроком рушив вулицями міста, начебто я не був євреєм, і ніхто не міг мене впізнати. Я прямував до площі Юра.

Площа св. Юра, 1941 рік

Площа Юра розташована поруч з Єзуїтським садом, який потрібно було перетнути, щоб опинитися біля брами палацу митрополита. Але для цього я повинен був пройти повз гестапівських охоронців, що ходили взад-вперед, патрулюючи площу. Помітивши їх ще здалеку, я уповільнив крок і, коли вони мене минули, прослизнув у темряву вулиці (вулиці не освітлювалися) і почав підніматися схилом, поки не дістався брами. Я потягнув за ручку дзвоника і став чекати, коли відчинять хвіртку. Мабуть, я чекав не більше трьох-чотирьох хвилин, але вони мені здалися вічністю. Притиснувшись до брами, щоб бути якомога менше помітним, я зі страхом прислухався до важких кроків гестапівців нанизу.

Нарешті у хвіртці відчинилося віконце і я почув голос ченця:
– Хто ви? Що вам потрібно? – (Говорив він українською.)
– Я рабин Кахане, – відповів я. – Скажіть, будь ласка, митрополиту Шептицькому, що я хочу його бачити.
– Зараз, уночі? Це небезпечно.

З цими словами він затулив віконце. Я лишився назовні. Минуло ще п’ять, може, десять хвилин, що здалися вічністю. Я чув важкі кроки гестапівців, які ходили взад-вперед, і моє серце вискакувало з грудей. Раптом хвіртка в брамі відчинилася і чернець швидко втягнув мене всередину. Я був майже непритомний. Зачинивши хвіртку, він повів мене до палацу митрополита.

Я був брудний і вошивий. Мій одяг давно перетворився на дрантя. Піджак і штани, дані мені кимось у гетто, здавалися мені цілком пристойним вбранням, але за виразом очей ченця я зрозумів, що мій вигляд його налякав. Він повів мене до пивниці, де я зміг вимитися, опісля чого дав мені чисту білизну і верхній одяг. Мої брудні вошиві ганчірки відразу були спалені. На одинадцяту годину я був уже готовий.

Митрополит Андрей Шептицький, фото 1943 року

Митрополит чекав мене, незважаючи на пізню годину, і привітав з великою теплотою. Його добрі, мудрі очі нітрохи не змінилися. “Ти можеш залишатися тут, – здавалося, говорили вони, – тут про тебе подбають”.

“Розкажіть мені, будь ласка, – почав митрополит, – чого вам довелося зазнати з моменту нашої останньої зустрічі минулого літа. Ви, звичайно, знаєте, що протягом вашого перебування в таборі нам передали багато дітей. Я можу назвати вам імена священиків, які взяли їх під свій захист. Діти знаходяться в добрих руках і одержують гарне виховання. А зараз я готовий допомогти вам”.

Я розповів йому про табір, про жорстокості і звірства, про вбивства, про те, що відбувалося під час перекликів. Я розповів йому також про ті дні, коли заподіяли смерть шести чи семи тисячам євреїв, і про майбутню ліквідацію гетто. Коли я змальовував йому гетто і табір, те, в яких страшних умовах жили євреї, я бачив, як по його обличчю котилися сльози. Наша розмова тривала три чверті години.

Після цього він доручив мене турботам свого брата, ігумена Климентія Шептицького, котрого він запросив до себе наприкінці нашої розмови. Ігумен відвів мене в просторе помешкання, де була бібліотека. На час мого перебування в палаці на горі Юра це місце стане моїм укриттям.

Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.

Особиста бібліотека митрополита налічувала понад 1000 томів. В одному з її закутків для мене була влаштована схованка, де я міг перебувати деякий час. Це місце з усіх боків оточене полицями з книгами, і людина, яка увійде до бібліотеки, не зможе помітити, що хтось ховається серед них. Замість ліжка мені дали шезлонг, на якому я міг спати або просто відпочивати вдень.

[…] Чернець, що прислужував митрополитові, тричі на день приносив мені їжу. Моя їжа складалася, головним чином, із хліба та овочів, а іноді я одержував варене яйце або склянку молока. Усе це приносили не з кухні, тому що моє перебування в палаці трималося в таємниці. Про нього, крім митрополита, знали лише дві особи: цей чернець і секретар митрополита, священик Жолдак. Останній, розумна і добра людина, був дуже прихильний до мене, дуже тепло ставився до євреїв і щиро їм співчував.

Фіктивне посвідчення послушника-студита, видане Курту Левіну на ім’я Романа Митки під час переховування, 1943 р.

На другий день свого перебування в палаці я удостоївся візиту ігумена Климентія Шептицького. Він кілька годин провів у відгородженому для мене закутку бібліотеки, розраджуючи мене і розповідаючи про мою дружину і дочку. З огляду на необхідність дотримання безпеки він відмовився назвати місце, де вони ховаються. У ці часи важких іспитів, сказав він, ніхто не знає, що принесе наступний день. Хтось із нас може потрапити в руки гестапівців і під катуваннями розповісти їм про укриття. Зараз мені достатньо знати, що вони здорові й перебувають у безпеці. Мою дружину забезпечили надійними українськими документами і вона працює в місті, а дитину влаштували у дитячий будинок. Його м’яка, втішлива промова суперечила суворому, аскетичному вигляду його обличчя. Я бачив, що він глибоко розуміє невимовну трагедію мою і мого народу і щиро нам співчуває, сприймаючи наші муки, як свої власні. Якось він мені пообіцяв, від свого імені і від імені митрополита, зробити все можливе, щоб врятувати єврейських дітей. “Але я повинен сказати, – додав він, – що це дуже важке завдання. Не кожен здатен піднятися до того, щоб ризикувати своїм життям заради порятунку єврея. Не кожний готовий до такого вчинку. Дівчаток рятувати легше, ніж хлопчиків. Митрополит розіслав інструкції деяким священикам у повітових містах, як рятувати дітей і куди їх приводити, але я не можу назвати імена цих людей, знов-таки, з міркувань безпеки”. […]

Автор: Сара Легін / photo-lviv.in.ua