Майже рік тому, 2 лютого, з 15 поверху багатоквартирного будинку на проспекті Чорновола (ЖК Avalon) вистрибнув 21-річний львів’янин Михайло Савляк. Хлопець впав на дах припаркованого автомобіля, його з травмами забрала «швидка». Журналіст “Громадське” поспілкувався з тепер 22-річним хлопцем.
«Деякий час я лікувався від депресії, проте все одно не зміг вивезти це життя. Роками у мене х**ня в житті безперестанку, і я ї*ав ці всі муки продовжувати. Дякую, що були зі мною, до зустрічі в раю», — йшлося у сториз Михайла, яку він поширив перед тим, як стрибнути з вікна.
Проте до раю справа не дійшла. Чоловік впав на дах припаркованої під балконом автівки й вижив. Далі були місяці реабілітації та повернення до життя. Нині чоловік активно ділиться досвідом психотерапії у власному блозі.
Його нікнейми — «Міша абсурд» або «Море абсурду». Каже, з дитинства робив щось, що дивувало інших, тож слово «абсурд», мовляв, ідеально відображає його індивідуальність.
«Казали, що можуть убити, і їм за це нічого не буде»
Наприкінці 2023-го все втрачало сенс. Я мав плани на розвиток — придбав техніку для знімання. Але це не принесло мені жодної радості. Усе зводилося до питання: «А навіщо я це взагалі роблю?». Це була суцільна зневіра. Думав, що, загалом, мабуть, нічого доброго не буде — ні в країні, ні у мене.
Від фахівців лунали різні діагнози: хтось говорив про межовий розлад особистості, інші — про тривожно-депресивний розлад. Я думаю, причиною могло бути цькування. Вперше це сталось у підлітковому віці: однолітки оточили мене й ображали через довге волосся. Пізніше було й побиття.
У листопаді 2023-го сталася схожа ситуація. На вокзалі в іншому місті до мене підійшли незнайомці. Можливо, вони мене побачили в інтернеті. Казали, що можуть убити, і їм за це нічого не буде. Вони намагалися принизити, але я їм нічого поганого не зробив…
Все це разом створювало відчуття, що щось погане станеться знову. У мене не було соціофобії, але почав жити в ізоляції. За два місяці я вийшов з дому, може, один раз. Одного разу прийшла подруга. Решту часу забивав переглядом контенту та іграми.
Про зовнішній світ я дізнавався лише з новин, а вони посилювали відчуття, що все погано. Якщо читав якусь новину, одразу виникала тривога: «Зараз це станеться зі мною». З’явилася параноя. Я жив на першому поверсі, і в мене постійно було відчуття, що хтось увірветься до мене у квартиру, зробить щось погане.
Почав приймати антидепресанти, але ж на початку вони посилюють симптоми. Якщо до цього в тебе були думки про самогубство, то під дією ліків вони могли значно загостритися. У такому стані, перебуваючи в чотирьох стінах, складно було впоратися з цими думками.
«До зустрічі в раю»
За три дні до того, як стрибнути з вікна, я спокійно вирішив, що моє життя має закінчитися. Не було сумнівів. Нині я дивуюся, що мій стан був настільки поганим, що думка про самогубство видавалася спокійною.
Рідним я нічого не говорив. Думаю, що не встиг би це зробити, якби комусь розповів. Хотів швидко опублікувати сториз і завершити все. Хоча стосунки з рідними були хороші. А те, що нині живемо разом, зміцнює їх.
Страх був, коли я вже піднявся на 15 поверх. Став і побачив, що це справді високо. Коли відпустив руки й летів — це не так, як у фільмах чи літературі, де під час падіння згадуєш найкращі моменти життя і думаєш, що припустився помилки. Такого немає.
Пам’ятаю, у мене був дуже сильний шум у вухах. Лиш усвідомлення, що я це зробив. Ніякого зворотного відліку перед цим. Під час падіння вдарився ногами об бильця балкона нижче — і знепритомнів.
Коли я отямився на даху автівки, то просто дивився на людей навколо. Пам’ятаю, що відразу почав плакати від відчаю, що вижив. Я дивився на свої руки, на людей, які були поруч, і хотів вставати, але мені кричали: «Не вставай».
Потім, мабуть, знову знепритомнів, але прокинувся, коли мені стало дуже холодно в ноги. Хоча болю тоді не відчував, я зламав шию, ноги та руки.
Травматологія була на дев’ятому поверсі лікарні, а психіатричне відділення — на першому. Мабуть, саме тому задля безпеки мене відразу після реанімації перенесли туди, хоч я весь був переламаний.
«Якби я знав раніше, що допомагаю людям»
Коли чуєш слово «психлікарня», відразу в голові виникають образи агресивних людей, які можуть напасти. Але я не міг уявити, що в психлікарні може бути так комфортно. Це спростувало всі мої стереотипи.
Мене переносили люди в оливковому одязі — військовослужбовці, які теж лікувалися. Серед них був хлопець, що виявився моїм сусідом. Він, звісно, не розумів, чому я так вчинив. Коли мене навідували знайомі, він дивувався: «У тебе ж все є, як ти міг це зробити?». А я не міг відповісти на це запитання — для мене це вже сталося.
У перші дні я сильно плакав, бо ще не знав, що буде зі мною. Скільки часу піде на відновлення. Я молодий, але безпорадний — це пригнічувало. Коли вчергове плакав, сусід приніс мені розмальовку і сказав: «Давай малюй». Я не знаю, чому він тоді це зробив, але це допомогло.
У відділенні провели обстеження з голови до ніг. Далі призначили лікування: антидепресанти, протиепілептичні препарати й таблетки для сну. Також проходив терапію з психотерапевтом. Спочатку це було два рази на тиждень, а потім, коли ми після виписки у квітні перейшли на онлайн-формат, — один раз на тиждень.
Одного разу я погодився на участь у дослідженні, яке проводила група лікарів. Ми аналізували мою психіку, бо такий випадок, коли людина виживає після спроби самогубства, доволі унікальний. Розбиралися з причинами.
Я тоді підкреслив, що іноді чоловіки також хочуть бути вразливими, поплакати, і щоб це не вважали за слабкість. Ми зійшлися на тому, що, публікуючи сториз, я підсвідомо прагнув донести, як важливо дозволяти собі проявляти емоції й не тримати все у собі.
Пам’ятаю, що зайшов у Instagram і читав усе — і позитивне, і негативне. Багато коментарів було, понад тисячу, і я читав їх або в лікарні, або вдома. Коментарі з образами я видаляв, а просто негативні не брав до уваги.
Те, що мене здивувало найбільше, — це велика кількість людей, які переживали подібний стан і мали ментальні проблеми. Багато писали, що дякують за допомогу, яку я їм надав через свій контент у складні часи. Зазвичай я знімав щось розважальне у TikTok. Я подумав, що якби я знав про це раніше, що я в такий спосіб допомагаю людям, то, можливо, все було б ще інакше.
Після того, як мене у квітні виписали з психіатричної лікарні, я продовжив лікування вдома, працюючи із психотерапевтами та психіатрами.
«Кожен мій вчинок — це результат моїх рішень»
Важливо розуміти, що, якщо відчуваєш себе добре, це не означає, що можна відразу припинити сеанси. Краще пройти їх ще кілька, щоб переконатися, що все буде добре. Після цього, з часом, можна вже почати працювати самостійно. І не забувати, що завжди є можливість звернутися до фахівця в разі труднощів.
Моя остання розмова з психотерапевтом вже була звичайною бесідою без опису симптомів або переживань. Через пів року щільної терапії, я зрозумів, що завершив цей етап. Медикаментозне лікування теж допомогло — нині я поступово відмовляюся від препаратів, лікар зменшує мені дозування.
Як я позбувся суїцидальних думок? Насамперед усвідомив унікальність кожного дня в житті. Це не дозволяє просто сидіти й сумувати. Ще одна важлива думка — я все одно помру, тому нема сенсу це прискорювати. Бо це нічого не змінить: маєш померти тоді, коли твій час прийде. Важливим уроком став ще й дефіцит свободи, коли я був у реанімації та психлікарні.
Після того, як я пережив важкі часи, головною зміною стало усвідомлення, навіщо я взагалі живу. У моменти зневіри, коли здається, що не досягнув нічого, то згадую, що в мене є те, заради чого варто продовжувати, — це мій контент і бажання допомогти іншим.
Відновлення цієї жаги до життя повернуло мені той вогонь в очах, який я, здається, втратив через свої переживання. І усвідомлення того, що поки я живий, то можу змінити все.
Раніше я перебував у стані жертви, коли постійно звинувачував обставини. Вихід із цієї позиції — це тривала робота над собою, яка дозволяє взяти відповідальність за свої дії. Замість того, щоб просто страждати через обставини, я почав усвідомлювати, що кожен мій вчинок — це результат моїх рішень.
Я думаю, страх бути засудженим досі є проблемою у суспільстві. Багато людей бояться звертатися по допомогу через можливе нерозуміння з боку соціуму та знецінення ментальних проблем.
