Свідок бомбардування театру у Маріуполі вибрався з оточеного росіянами міста, пропливши крижаним морем 4 км, щоб дістатися підконтрольної Україні території. Вперше цю історію опублікувала британська газета The Guardian, передає zaxid.net.
Дмитро Юрін був вдома 16 березня, коли російська бомба вдарила по маріупольському драмтеатру. Його квартира на проспекті Миру була за пару сотень метрів, через площу з фонтаном. Театр був великим бомбосховищем. Всередині були сотні жінок і дітей.
«Це був жахливий, потужний вибух, величезний вибух. Я чув крики та крики», – розповів Юрін. «Я бачив тіла та шматки тіл. Я витягнув одну жінку, потім дівчинку, а потім хлопчика. Усі постраждали. Ноги хлопчика не рухалися. Він кричав. Мої руки тремтіли. Я був весь у крові».
Поруч на землі нерухомо лежала жінка. Члени сім’ї відчайдушно намагалися її реанімувати, тиснучи на грудну клітку. «Вони намагалися повернути її. Біля неї стояла дитина і казала: «Мамо, не спи». Жінка була мертва».
Точна кількість людей, які загинули в результаті російського авіаудару, поки невідома. Президент України Володимир Зеленський заявив, що загинули 300 людей. Свідки, у тому числі Юрін, підтверджують, що були десятки тіл. Кажуть, безперервні російські обстріли зробили рятувальні роботи небезпечними.
Юрін розповів, що повернувся до гаража, де ховався із мамою Надією, закурив і проковтнув кілька таблеток. Він вирішив, що мусить вибратися з Маріуполя, який протягом двох жахливих тижнів атакували й оточували російські війська. Місто було відрізане з усіх боків.
Він вигадав незвичний план. Юрін вирішив, що попливе в безпечне місце.
Юрін – рибалка, він проводив години на Азовському морі зі своїм батьком, ловлячи місцеву кефаль, відому як пеленгас. Він знайшов свої рибальські кулики, які раніше використовувалися для викопування хробаків. Він взяв два мішки для сміття, щоб зав’язати їх довкола шкарпеток, кілька мотузок і чотири 5-літрові пластикові пляшки, щоб використовувати їх як буйки.
Одягнувшись у імпровізований костюм, за словами Юріна, він вирушив пішки до пляжу. Був надвечірок. Він пройшов повз зруйновані будинки. «Було кілька людей, які шукали воду. Хтось попросив у мене сигарети. Решта міста була безлюдна. Я пішов знайомим шляхом до набережної. Було холодно».
Юрін розповів, що пройшов вздовж піску вбрід, а потім занурився у воду. Він виплив 150 метрів, паралельно берегу, і рушив на захід. Вода була дуже холодна.
«У мене цокали зуби. Я ховався за одну з пляшок, щоб мене ніхто не бачив. Іноді я відпочивав на буйку».
Червоними точками на карті позначені місця, звідки Дмитро Юрін стартував (Маріуполь) і де фінішував (Мелекіне)
Він плив дві з половиною години. Маршрут довжиною 4 км проходив повз російські позиції в селі Рибацьке і до села Мелекіне, яке до війни було пляжним курортом. Юрія трясло від холоду. Юрій знайшов літню пару, яка прийняла його, дала горілки й тарілку борщу.
Село Мелекіне було під контролем Росії. За допомогою сусіда Юріну вдалося сісти на мікроавтобус, який прямував до порту Бердянськ, що також окупований російськими військами. За його словами, російські солдати на блокпосту його проігнорували. «Їм було по 17 чи 18 років», — згадувє він. З Бердянська йому вдалося переїхати на територію України [зараз він у Львові].
