Вночі 24 лютого 2022 року Юрій Дацько прокинувся від вибухів: він мешкає неподалік від того місця, куди прилетіли перші російські ракети. Прочитавши новини, дізнався, що розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. За кілька днів Юрій Дацько вже був у військкоматі.
Про це ветеран російсько-української війни, боєць 125 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ Юрій Дацько розповів Суспільному.
До повномасштабного вторгнення чоловік працював інженером-конструктором і не мав жодного стосунку до війська.
“Я не очікував такого вторгнення. Тоді в інформаційному просторі була постійна напруга і до цього вже звиклося. Здавалося, що до такого не дійде”, — каже Юрій Дацько.
Вранці він поїхав на роботу та протягом дня постійно перечитував новини.
“В новинах вже повідомляли про перших загиблих. Мене це дуже мучило, я не знав, як правильно вчинити. І таки ухвалив рішення доєднатися до ЗСУ”, — розповідає ветеран.
Тож за кілька днів він вже був на подвір’ї військкомату, серед таких як і він — добровольців.
“Людей було багато. Дехто вже сідав в автобуси та від’їжджав у свої частини. Коли ми їхали у військкомат, нас зупинили на блокпосту. Я сказав, що ми їдемо за повістками, і нас пропустили”, — згадує чоловік.
Юрія мобілізували відразу, але відпустили додому на день, аби зібрати речі та повідомити рідним та коханій дівчині про свої наміри йти на війну. Так чоловік став одним з перших військовослужбовців 125 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, яка тільки почала формуватися.
“Мене призначили стрільцем. Вже пізніше нашу роту переформували у роту вогневої підтримки. Тоді мене оформили водієм-електриком. Але на той час у нас багато техніки не було. На початку нам дали авто, яким ми доїхали до Краматорська і там залишили, бо вже не було сенсу його ремонтувати. То далі й вже був як піхотинець”, — розповідає ветеран.
Воювати довелося на Лиманському напрямку.
“Я раніше там ніколи не був. Суцільні руйнування. Хати розбиті, дороги проорані снарядами від мінометів”, — згадує він.
5 жовтня 2022 року під час бойових дій Юрко Дацько отримав важке поранення.
“Росіяни прицільно били по нас. Раз нам вдалося сховатися, другий раз. А на третій раз – пряме попадання. Мені – по ногах, побратиму – в шию, він навіть звуку не видав, ще один отримав важкі поранення. Мене захистив телефон, тому що в тому місці була велика рана. Але телефона я вже не побачив”, — каже ветеран.
Потім була евакуація, на яку довелося трохи почекати, оскільки обстріли не припинялися. Зрештою, головний сержант підрозділу приїхав на позашляховику та вивіз пораненого і одного загиблого.
“Я важив 85 кілограмів, а ще броня на мені та боєкомплект. Пам’ятаю, що руками допомагав хлопцям, які мене евакуйовували, посадити мене в машину. Потім пересадили на “швидку”. І далі я погано пам’ятаю”, — говорить він.
Мамі боєць зателефонував уже зі шпиталю з Дніпра за кілька днів. Попросив у медсестри телефон. То був єдиний номер, який він знав напам’ять.
“Сказав, що то я, що зі мною все добре. А вже потім сказав, що я поранений. Нареченій вже моя мама сказала”, — каже чоловік.
Лікування та реабілітація була довгою. Довелося пережити операції у Дніпрі та у Києві. За кордоном йому вживили донорську кістку та вставили два штирі. Спочатку поранений пересувався у кріслі колісному, згодом – на милицях.
“Зараз я вже достатньо добре ходжу. Збоку ніхто й не скаже, що я поранений. Хіба якщо довше ходити, то вже важко. І контузія тривожить: постійний дзвін у голові”, — говорить Юрій.
Після поранення чоловік одружився і минулого року у пари народився син.
“Я вже тоді на милицях ходив. Вже був вдома. Став на коліно та освідчився. Ми були знайомі давно, працювали разом на роботі”, — каже він.
Сина назвали Володею — на честь побратима, який загинув.
“У побратима залишилася дружина і донька. Він дуже хотів мати ще сина. Ми познайомилися в перші дні, коли мобілізувалися. І ми були разом, коли мене поранило, а він загинув”, — говорить Юрій.
Після звільнення зі служби чоловік повернувся на роботу. А також вирішив розвивати власну справу.
“Мені завжди хотілося мати якусь незалежність. Після повернення отримав компенсації від держави за інвалідність та купив собі верстат для різання з металу. Роблю таблички та мангали. Дивився в інтернеті як працювати на верстаті, питав людей, які тим займалися. Вчився методом спроб та помилок”, — каже ветеран.
Першим виробом, яким зробив сам, була табличка на брамі з надписом “Обережно, злий собака”. Зараз вже зробив тризуб висотою у два метри, який буде встановлено у селі.
