“Не кажи гоп, доки не перескочиш” або “хочеш розсмішити Бога – розкажи йому про свої плани”, говорять всім відомі приказка. І вони мають рацію.
Справді, іноді навіть ретельно продумані перспективи зриваються у зв’язку з непередбачуваними обставинами. Або ж людина сама відмовляється від націленого. Виявляється, ще минулого століття цей феномен привернув увагу численних дослідників.
Здавалося б, щось намітивши (купити машину або будинок, поїхати у відпустку за кордон, вступити в шлюб, почати бізнес), логічно повідати про це друзям і знайомим, щоб вони нас підтримали і пораділи за нас.
Однак ще в 1933 році іноземні психологи з’ясували, що, чим більшій кількості людей ми розповімо про свої наміри, тим менша ймовірність, що вони будуть втілені в життя. В чому зв’язок?
Деякі люди пояснюють подібний стан марнославством, адже воно може приймати різні форми. Наприклад, людина розповідає, що має намір провести відпустку на півдні Італії. У глибині душі він хоче похвалитися, але не робить це прямо, а підносить так, ніби йому потрібна порада або його цікавить наша думка з цього приводу. Цілком імовірно, що його поїздка не відбудеться, а винуватцями опинимося ми, тому що «позаздрили».
Якщо ми розповідаємо про свої плани заздалегідь, це в нашій підсвідомості стає доконаним фактом, вважає дослідниця Віра Малер. А раз мета підсвідомо вже досягнута, то, відповідно, у індивіда знижується мотивація.
Професор психології Нью-Йоркського університету Пітер Голлуітцер зачепив цю тему ще в 1982 році у своїй книзі “Символічне самозаповнення”. Не так давно він провів ряд досліджень, в яких взяли участь 163 особи. Виявилося, що люди, які не ділилися своїми планами з іншими, виконували їх з більшою ймовірністю, ніж ті, хто публічно розповідав про них і отримував схвалення і підтримку оточуючих.
Професор Голлуітцер вважає, що розповідь про свої наміри дає нам “передчасне відчуття завершеності”.
В нашому мозку присутні так звані “символи ідентичності”, які допомагають нам скласти уявлення про самих себе. Щоб такий символ виник, достатньо не тільки дій, але і просто розмов про них. Припустимо, Ви розповіли про свій намір написати дисертацію і представили себе кандидатом або доктором наук. Мозок задовольнився цією грою уяви, і у Вас зникає стимул робити щось для досягнення цієї мети – вступати до аспірантури, шукати наукового керівника, сидіти в бібліотеці, збираючи матеріал, тощо.
Такий експеримент дозволяє зробити висновок, що мозок не бачить різниці між справою, яка вже завершена, і ділом, яке ми тільки представляємо завершеним. Коли ми ставимо перед собою мету, робота мозку спрямована на те, щоб прагнути до її завершення. Але якщо ми розповідаємо про неї всім і кожному, він сприймає її як вже здійснену і не програмує на досягнення мети.
Таким чином, усі свої цілі на майбутнє краще зберігати в секреті, і не варто хвалитися тим, що ще не збулося. Розкриваючи плани завчасно, ми ставимо підніжку самим собі, оскільки вони загрожують провалитися. Якщо ж дуже хочеться з кимось поділитися своїми намірами, потрібно прагнути до того, щоб не відчувати при цьому приємних емоцій, тобто «обдурити» себе – не дозволити собі розслабитися і відчути, ніби справу наполовину зроблено.
