Неділя, 24 Листопада

Цей день в історії : 8 березня 1946 – ліквідація УГКЦ

Оперативні новини у нашому каналі в Telegram!

8 березня 1946 року розпочав роботу Львівський собор, на якому було проголошено ліквідацію Берестейської унії 1596 року і приєднання греко-католиків до Руської православної церкви. Католицька церква ніколи не визнавала його рішень, позаяк він був проведений із грубим порушенням канонічних правил — на соборі були відсутні греко-католицькі єпископи, а його проведення не було узгоджено з Ватиканом.

Радянська влада почала активну підготовку до ліквідації Української греко-католицької церкви (УГКЦ) одразу ж після відходу німецьких військ із західноукраїнських областей, хоча перші кроки в цьому напрямі були зроблені ще до Німецько-радянської війни. УГКЦ перешкоджала поширенню комуністичного світогляду та зміцненню радянських впливів в Західній Україні, і відтак сприймалася як «чужорідна ворожа структура». Значна роль в ліквідації греко-католицької церкви відводилася органам НКДБ, якими у квітні 1945 року були заарештовані митрополит Йосип Сліпий, єпископи Микита Будка, Миколай Чарнецький, Григорій Хомишин, Іван Лятишевський. Радянське керівництво вважало, що, позбавивши УГКЦ проводирів, її легше буде знищити.

Для агітації греко-католиків за їх перехід у лоно РПЦ у західні регіони надсилалися численні відозви, листівки й послання. Так, 10 тисяч примірників звернення патріарха Московського і всієї Русі Алексія «Пастирям і віруючим греко-католицької церкви, жителям західних областей Української РСР», узгодженого з В’ячеславом Молотовим, 19 березня 1945 року було направлено до нещодавно призначеного єпископа Львівського і Тернопільського Макарія (Оксіюка). У ньому патріарх Алексій висловлював жаль із приводу відірваності греко-католиків від православ’я, критикував діяльність греко-католицької церкви та її керівництва, закликав їх розірвати зв’язок із Ватиканом, «який веде вас у темряву, духовну загибіль завдяки своїм релігійним помилкам», і повернутися в «обійми вашої рідної неньки — Руської Православної Церкви».

Згодом було створено ініціативну групу, до складу якої ввійшли представники трьох єпархій Галицької митрополії. Її очолив настоятель Преображенської церкви у Львові Гавриїл Костельник, який водночас був представником Львівської єпархії. Серед членів ініціативної групи були також парох Нижанковичів і генеральний вікарій Перемишльської єпархії Дрогобицької області, представник Перемишльської єпархії Михаїл Мельник та парох Копичинців, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархії Антоній Пельвецький. Хоча сам Костельник був давнім ідейним прихильником зближення греко-католицької церкви з православ’ям, однак цього виявилося замало, щоб залучити його до активної діяльності в цьому напрямі, і Костельника схилили до співпраці шантажем щодо попередньої антирадянської діяльності його синів.

Члени ініціативної групи звернулися до уряду СРСР із заявою затвердити її склад та санкціонувати право керувати возз’єднанням греко-католицької церкви з РПЦ. Їх заява й відповідь на неї уповноваженого Ради в справах РПЦ в УРСР були опубліковані у львівській обласній газеті «Вільна Україна» 6 липня 1945 року. Прокламації ініціативної групи до населення подавалися в традиціях російського централізму: наголошувалося на величезній ролі, яку зіграла Росія в справі звільнення українців від польського поневолення.

На Соборі греко-католиків, який 8 березня 1946 року відкрився коротким богослужінням у храмі св. Юра у Львові, були присутні 216 делегатів-священиків і 19 делегатів-мирян (із запрошених 225 делегатів-священиків і 22 делегатів-мирян) із трьох єпархій — Львівської, Самбірсько-Дрогобицької і Станіславської. Гавриїл Костельник виступив із головною доповіддю «Про мотиви возз’єднання Греко-католицької церкви з Руською православною церквою», в якій він згадав історію та догматику католицизму та унії і закликав єднатися з православ’ям. Після нього виступили ще 13 делегатів. У той же день було прийнято текст ухвали про відкинення постанов Берестейського собору 1596 року, ліквідацію унії, розрив із Ватиканом і повернення до Руської православної церкви.

9 березня собор продовжився богослужінням у храмі св. Юра. З-поміж 4 єпископів, що його проводили, були нововисвячені Михаїл (Мельник) та Антоній (Пельвецький). Було здійснено обрядові дії щодо возз’єднання делегатів з’їзду з РПЦ. Завершився собор 10 березня. У цей день богослужіння проводив митрополит Київський і Галицький Іоан (Соколов). Із проповіддю, присвяченою возз’єднанню церков, виступив єпископ Львівський і Тернопільський Макарій (Оксіюк).

Постанови Львівського собору стали формальним підґрунтям для переслідування представників греко-католицького духовенства, що відмовлялися приєднатися до православ’я. Тому чимало греко-католицьких священиків зайняли конформістську позицію, бажаючи уникнути репресій та зберегти свої посади, а також вважаючи, що згода на добровільне приєднання дає шанс на збереження християнства у західних областях України.

В 1950 році у Львівській області органи МДБ заарештували 35 священиків УГКЦ
Однак було багато й тих, хто прилюдно виступали проти «возз’єднання» з РПЦ, в т. ч. і в проповідях. Проти таких осіб здійснювалися суворі репресії. Протягом 1945-51 років в УРСР було заарештовано більше ніж півтисячі греко-католицьких священнослужителів. Частину з них згодом було випущено, проте багатьом довелося пройти через тривалі тюремні ув’язнення та заслання.

Проголошення ліквідації унії зовсім не означало, що влада позбулася греко-католицизму. Так, у доповідній записці від 6 березня 1952 року уповноваженого Ради в справах РПЦ в УРСР Г. Корчового до завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК КП(б)У Я. Пашка зазначалось, що в західноукраїнських областях, особливо у Станіславській, є багато сіл, у яких віруючі не прийняли православних священиків. Навіть у 1960-70-х роках пастирські обов’язки виконували кілька сотень нелегально діючих греко-католицьких священиків, а загнана в підпілля УГКЦ залишалася вагомим фактором релігійного життя в західноукраїнських областях.

Питання про легалізацію греко-католицької церкви остаточно було вирішено на зустрічі Михайла Горбачова з папою Іоаном Павлом II 1 грудня 1989 року у Ватикані. Слідуючи вказівкам із Москви, Рада в справах релігій при Раді Міністрів УРСР опублікувала заяву, в якій зазначалося, що греко-католики можуть утворювати та реєструвати свої релігійні обряди. 30 березня 1991 року з Риму до Львова прибув глава УГКЦ — верховний архієпископ і кардинал Мирослав-Іван Любачівський, який того ж дня провів архієрейську службу в соборі св. Юра, що символізувало остаточну легалізацію Української греко-католицької церкви. Джерело: jnsm.com.ua