Їй випало захопити своїм життям один із найтемніших і найбезпросвітніших відрізків в історії України – становлення радянської влади, продрозкладка, колективізація, колгосп, а потім – голодомор тридцять третього, війна, післявоєнний холод, бідність і розруха. Власне, на початку шістдесятих років минулого століття, коли українці тільки починали жити хоч більш-менш заможно, Катря Білокур якраз померла. Не застала вона ані пристойного, ані бодай хоч трохи терпимого життя. Не судилося їй. А на полотнах – здебільшого великі лапаті квіти, що аж сміються життєрадісною й життєствердною гамою кольорів. Парадокс? Хіба ж мистецтво не повинне відображати життя таким, як воно є? Хіба художник не переносить на свої картини те, що спостерігає навколо себе? Схоже, Катря Білокур малювала життя таким, яким тільки мріяла його бачити. Чи не тому всесвітньо відомий живописець Пабло Пікассо, якось побачивши її роботи на міжнародній виставці, у захопленні прорік: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” Та власне, у цьому й має полягати життєве кредо кожного справжнього митця – робити світ прекраснішим…
Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівка, що було тоді в складі Полтавщини, а нині – Київщини. У цьому самому селі вона й проживе весь свій вік, виїжджаючи кудись дуже рідко, недалеко й ненадовго. Катрині батьки були простими селянами, які все життя не піднімали очей вище поля, худоби й городу. А вона була художницею, здається, від самого народження: “Це було дуже-дуже давно. Куди б не йшла моя мати, несучи мене малу на руках, я чого-то плакала… Я пам’ятаю й січас високі дерева, зелену траву і дівчину… Та дівчина нагнулась – і я побачила біля її ніг серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать…”
Дитяче захоплення доньки – малювання – батько сприйняв не те що неприязно, а вороже й нетерпимо: “…намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… “Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..” Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…” Дуже показовий штришок до питання ролі митця в сільській пасторальній “ідилії” перших років ХХ століття. Катря не знала й не могла знати, що в той час, як вона ховалася зі своїм малюванням подалі від людських очей (так ховався й Тарас Шевченко сто років тому), Європою вже переможно крокували всі можливі й неможливі революційні рухи, набирала обертів різного штибу боротьба за рівні права, жінки відстоювали свої прогресивні позиції на маршах суфражисток тощо. А для Катрі був величезною проблемою звичайний папір…
1922 року Катря вирішує їхати до Миргорода – вступати в керамічний технікум. У свої 22 роки вона навіть не знає, що обов’язковою умовою для вступу туди є шкільна освіта. Вона ж не закінчила навіть семирічки, бо батькам чи то насправді сутужно було стягтися їй на чоботи, одяг і такий-сякий учнівський реманент, чи то вони просто не переймалися таким дріб’язком, уважаючи куди важливішим навчити доньку вправно порати хатню й городню роботу, а там, дивись, і заміж вискочить, хіба їй тоді та наука здасться: “І якщо (я) сиділа довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: “Чуєш, Катре, ти менше у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа у неї була тонка та рівна!..” Відмова прийняти документи стала справжнім шоком для Катрі – для Катрі як митця, а не як дівчинки, що дуже хотіла в місто. Уже тоді, певно, Білокур усвідомлювала себе справжнім художником, мала відчуття творчої правоти й повноти, які рвалися на волю. Урешті-решт, повертаючись додому, розчарована й пригнічена Катря робить ще одну спробу – вона просто перекидає свої малюнки через паркан на подвір’я технікуму. Все марно. То був просто “глас волаючого в пустелі”.
Повернувшись додому, вона, звісно, не заспокоїлася. Геній, якщо він справжній, ніколи не знає спокою. Він потроху стихає тільки тоді, коли реалізується. Усі спроби втихомирити, притлумити його в якийсь інший спосіб приречені на неминучу поразку. Прагнучи зробити хоч щось для того, аби нарешті бути почутою, Катря робить іще одну відчайдушну спробу. Почувши по радіо пісні у виконанні славетної Оксани Петрусенко, Катря наважується написати співачці листа. У конверт вкладає ще й свій малюнок – калина на огризкові полотна. На конверті пише: “Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко”. Точнішої адреси вона не знає. Дивно, але Оксана Петрусенко отримала листа. З її допомогою до Катрі таки прийшло визнання…
Якщо хтось думає, що після цього в Катриному житті багато чого змінилося, то він жорстоко помиляється. У 1957 році декілька робіт Білокур експонувалися на міжнародній виставці українського мистецтва в Парижі, у знаменитому Луврі. Саме там їх і побачив великий Пабло Пікассо, саме там неабияк захопився “Берізками” та “Царем Колосом”. Саме там вигукнув ту фразу, почути яку відносно себе мав би за честь кожен другий художник у світі. Але Катря його слів не чула – у Париж її ніхто не кликав. “Роботи колгоспниці з села Богданівки”, – саме так у радянських виданнях узвичаєно підписували її полотна. Під таким брендом вони експонувалися в СРСР, у такому ж вигляді й у Париж потрапили. Нічого іншого самобутній художниці система запропонувати не могла.
Зайвим буде й говорити, що своїй улюбленій справі Катерина Білокур у жодному закладі не вчилася. Ґрунтувати полотно, щоб картина з часом не тьмяніла, змішувати фарби, добирати потрібну товщину пензлика (з котячої шерсті) народна художниця поволі навчилася сама – методом спроб і помилок. За великим рахунком, вона ніколи й не працювала так, як велять правила – приміром, роботи свої писала без жодних ескізів та етюдів, обходилася навіть без попереднього нанесення на полотно контурів майбутньої картини. Просто писала деталь за деталлю, від однієї переходила до іншої, у відповідності до свого задуму. “Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: “Хто ж вас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?” То я все на світі забуду – та й знов малюю квіти…”
Однак “усе забути й малювати квіти” для Катерини Білокур було не такою вже й простою справою. По-перше, ніхто для неї не відміняв роботи – родина до війни ще сяк-так пручалася, а після вже мусила вступити в колгосп, інакше просто дихати не давали. По-друге, батьки – вони так і не змогли зрозуміти й прийняти того, що донька склала на олтар мистецтва своє жіноче щастя й сімейний затишок. Власне, вони й не могли цього зрозуміти. Надто вже інші проблеми їм доводилося вирішувати все життя, настільки інші, що доньчина любов до малярства видавалася їм мало не знаком від диявола. А тому умови для творчості в Катерини були… не дай Боже нікому. “Іще в мене є сила творити красу, а я мушу по цілого півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф”. У листі до свого друга мистецтвознавця Стефана Таранушенка художниця, між іншим, зазначає, як то нелегко працювати взимку – комірка не опалюється (тут на хату б палива настачити…), вода у відрі постійно замерзає, доводиться часто дмухати на пальці, а то не гнуться, ноги в чоботях замерзають і з часом починають злазити нігті… Хіба можна це назвати умовами для творчості? Та хіба це взагалі можна назвати людськими умовами? Мистецький істеблішмент столиці, пещений і хвалений владою, ситий і лискучий, навряд чи й у найстрашнішому сні міг побачити, що в такому пеклі мисткиня може малювати райські квіти. А може, якраз у цьому й криється головна таїна магічної сили її робіт – у контраверзному русі: коли тілу вже так нестерпно, що далі просто нікуди, дух якраз невпинно вивершує себе, злітаючи вище й вище, нехтуючи всім буденним, зневажаючи час…
Час на її полотнах – власне ж! – відсутній. Жодних ознак доби, жодних історичних віх, жодних найменших просторових координат, хоч радянські критики й намагалися вписати її творчість у контекст соцреалізму – та кого вони не втискували в те прокрустове ложе? Але вони помилялися, адже на полотнах Білокур часто сусідують рослини, що не цвітуть в один час, квіти разом із плодами, городня, лісова та польова зелень в одній композиції – будь то вінок, букет, а часто й невизначений потаємний простір її багатої уяви. Невтримна вітальна сила буяння тих квітів, які теж зневажили час, знаменує собою спробу гармонізувати мрію і реальність, філософську концепцію, дуже далеку від реалістичної. Дослідниця Оксана Забужко називає творчу манеру Катерини Білокур “унікальним зразком світського іконопису”: “…Це, властиво, естетика релігійного екстазу: святкування божественного, що просвічує крізь земне, ‒ і тільки в цьому контексті її творчість і може бути поправно відчитана…”
Отож, навряд чи можна сказати, що художниця не усвідомлювала свого покликання. Та й власне, геній завжди знає, що він геній, про це обов’язково дбає природа, роблячи свій вибір, наділяючи якесь своє чадо геном таланту. Усе життя Катерина Білокур скаржилася на те, що надто мало в неї часу для творчості, що тільки крихітну дещицю зі своїх численних задумів змогла перенести на папір. “…її запасу активности – чи, краще сказати, пасіонарности – стало б на чималий населений пункт. І, крім того, – це дуже добре видно з її листів і пізніших про неї спогадів, – вона була трагічно гордою натурою: з тих, які не гнуться – і ламаються тільки вже разом із головою. Якби вона “втрапила в систему”, в роки терору у неї не було б жодних шансів. Так що, у виправленій історичною дистанцією ретроспективі, можна сказати, що доля якраз була до неї милостивою, коли отак, що називається, “одвела”: їй здавалося, що вона “кидалась в усі кінці, як тигра в клітці”, – а насправді летіла, як метелик на вогонь”, – пише Оксана Забужко у своїй праці “Катерина, або філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії”.
Оксана Забужко слушно порівнює постать Катерини Білокур із постаттю поетки Маріни Цвєтаєвої – такий же крик “волаючого в пустелі”, оскал “загнаної звірини”, ба навіть суїцидні настрої: “Ото якби зібратись з силою та повіситись – та і все!..” До речі, спроба самогубства в біографії Катерини Білокур таки ж була. У листопаді 1934 року, доведена до відчаю тотальною безпросвітністю, художниця хотіла втопитися в річечці, що протікала в кінці городу. Власне, що ж то було, як не ячання деміурга, якому не дали реалізуватися? Катерина часто писала про це в листах своїм друзям: “Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна! Таки ті художники, котрі живуть у місті, то їм легше дістати все, що потрібно для малювання. А в селі де візьмете? Та ще як хворість спутала, що й поїхати нікуди сил нема!”
Залишити рідну Богданівку Катерині так і не вдалося. Часом друзі й покровителі натякали мисткині на те, що в столиці їй було б набагато легше займатися творчістю, навіть намагалися допомогти, скласти протекцію. Але виходить, що “де народився, там і згодився”, якою б гіркою іронією не відлунювали ці слова в нашому контексті. Голову Президії Верховної Ради УРСР товариша Гречуху вблагати не зміг ніхто – жодні аргументи про талант і славу художниці на радянського номенклатурного царя не діяли: “Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур і не буде”. Власне, так і сталося. Хтось – Білокур, а в когось слава – Геростратова…
1950 року Катерину Василівну Білокур нагородили Почесною грамотою Президії Верховної Ради – це вже було справжнє визнання. Однак дбати про торф і вугілля для печі мисткиня й далі мала самотужки – життя так і не змінилося для неї докорінним чином. У 1957 році в Державному музеї українського образотворчого мистецтва (нині – Національний художній музей України) відкрилася персональна виставка робіт Катерини Білокур. Письменник Микола Кагарлицький згадує: “Вона стояла за метр од глухої стіни, усім тілом налігши на ціпок, за який трималась обома руками. Була туго запнута хустиною з торочками, що рядочками спадали з-під підборіддя. Розглядаючи картини, я опинився навпроти цієї жінки. Вона нараз підняла схилену голову. Випросталась… І на мене й повз мене (як на останньому автопортреті Білокур, виконаному олівцем) глянули великі зволожені темні очі й немов сліпучу іскру викресали з зіниць. То був ніби миттєвий спалах блискавки в чорноті ночі. Я відійшов, знітившись її поглядом. Можливо, селянці не було до мене ніякого діла і не на мене вона глянула, а, щось згадавши, підвела голову до вікна навпроти, а я випадково опинився в блискавичному полискові її карих очей?”
1961 року Катерина Білокур майже слідом за матір’ю помандрувала в ті засвіти, звідки ще ніхто не повертався. Хтозна, як їй там тепер. Про це ніхто не розкаже. Але, озираючись на її творчу біографію (одну з найжахітніших творчих біографій ХХ століття – прогресивного й переможного!), хочеться вірити, що вона там знаходить утіху своєму таланту, живе в дивовижному саду серед квітів, жар-птиць і дивовижних дерев, які цвітуть і плодоносять заразом – у той час, коли вона прагне їх малювати.
Автор: Сергій Осока для ukrainianpeople.us
Використані цитати:
Микола Кагарлицький. Катерина. Листи і квіти (http://old.dyvensvit.org/articles/1216.html).
Катерина Білокур: Філософія мовчазного бунту: Наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур. Упор. О.Найден. К., Стилос, 2011.
