Кілька найвідоміших легенд Личаківського цвинтаря

Личаківський цвинтар – найстаріший у Європі, тут на 40 га розміщено більш ніж 300 тисяч поховань. Він має статус історико-культурного музею-заповідника, адже тут знайшли останній притулок багато визначних особистостей, а серед надгробків багато скульптур, пам’ятників та композицій роботи відомих скульпторів та архітекторів, розповідає портал Фотографії Старого Львова.

Історія цвинтаря починається з 1786 року після заборони здійснювати поховання навколо храмів у межах міста. Личаківський цвинтар один з чотирьох, які тоді функціонували у Львові, і єдиний, який зберігся до сьогодні. Але знайти поховання, які з’являлися тут у ті роки, майже неможливо, бо в середині ХІХ ст. почало діяти нововведення магістрату, яке передбачало встановлення каменедробарки на кладовищі. Так, надгробки над могилами, які не доглядали родичі упродовж 25 років, перемелювали на дрібне каміння, яким вистеляли доріжки, а пізніше збудували цвинтарну браму.

За 230 років цвинтар змінював своє обличчя, стиль надгробків та скульптур, змінював написи на гробівцях різними мовами, обростав зеленню та містом з усіх боків. Так само цвинтар і обростав легендами. Містики навколо Личакова вистачає, але цим він ще більше приваблює до себе львів’ян і гостей міста.

Одна з легенд розповідає, що вулицею Мечнікова, що прокладена вздовж кладовища часто прогулюється жінка в чорному одязі, яка не має обличчя. Кажуть, ніби вперше її побачив молодий юнак, який йшов вночі біля цвинтаря, а згодом інші люди розповідали ту ж історію.

Частими гостями личаківського цвинтаря називають і закохану пару привидів, що прогулюється алеєю, а потім просто розчиняється в повітрі. Кажуть, що це Артур Гротгер та його кохана Ванда Монне. Історія їхнього кохання обривається смeртю Артура від туберкульозу на відомому курорті Амелі-ле-Бен у французьких Піренеях. Згодом Ванда продала всі свої коштовності та частину посагу для того, аби перевезти тіло Артура на батьківщину. У 1868 році його за заповітом перепоховали на личаківському цвинтарі на місці, яке він колись обрав під час спільної прогулянки (поле №5), в труну поклали перстень Ванди і листи.

Кохана Гротгера приходила його могилу до самої смeрті, хоч і згодом вийшла заміж за Карла Млодніцького.

Овіяний легендою і склеп Розалії та Ванди Замойських, матері та дочки, які трагічно загинули під час пожежі у 1902 році. Кажуть, що прогулюючись цвинтарем відвідувачі чули, як у герметично зачиненому склепі було чутно дзвін ланцюгів, на яких підвішені труни.

Люди з різних куточків України їдуть на могилу єпископа Миколая Чарнецького. Говорять, що хворі, яким не допомагали лікарі, одужували після відвідин місця поховання єпископа. Люди, які приїжджають сюди, намагаються взяти хоча б жменю землі з його могили, бо вважають її цілющою, тому працівники музею-заповідника змушені час від часу підсипати туди землю.

Трапляються й кумедні випадки. Одна з таких історій сталася в дев’яностих роках минулого століття. Тоді північна сторона кладовища перебувала в не надто привабливому стані, деякі гробівці були відкритими. Два з них якось «облюбували» безхатьки, накидали соломи і жили там. Одного разу директор помітив під час обходу відритий гробівець, з якого пробивалося світло і чулися розмови. Поки він йшов до виходу, аби викликати правоохоронців, група туристів, що шукала місце поховання Францішека Стефчика, побачила таку ж картину. Відвідувачі неабияк налякалися, вони кричали, що пан Стефчик живий і тікали до виходу. Виявилося, що поховання відомого економіста знаходилося поруч з прихистком безхатьків.

Звісно, це не всі містичні історії, які живуть за брамою Личаківського цвинтаря, здається, вони з’являються чи не щодня, часом, від випадкового хрускоту гілки, яке комусь може здатися зовсім не випадковим. Чи справді мали місце ці історії з’ясувати важко, але те, що Личаків – одне з найцікавіших місць Львова – точно правда.