Держава давніх Галичан, або Таємничі предки

Навіть для обізнаних в історії рідного краю галичан уявлення про давнє минуле своєї землі є доволі туманним. Історичні знання, сформовані шкільними підручниками, створюють у головах випускників занудні картини середньовічної історії України, в якій одне державне утворення змінювалось іншим. Але правда набагато цікавіша. Цікавіша настільки, що їй не знайшлось місця у шкільних підручниках. В історичній свідомості галичан відсутня ціла епоха у кілька століть.

Адже, як виявляється, держава тут існувала навіть задовго до становлення Києва як політичного центру! Держава народу, прямими спадкоємцями якого є сучасні жителі Західної України.

Чи не єдиними історичними джерелами, що розповідають нам про період до приходу на ці землі київських князів, є скупі згадки європейських та візантійських авторів, але, проте, також і археологічні пам’ятки. Останні привертають особливу увагу та викликають шалений інтерес. Адже на території Львівської області відомо щонайменше два величезних археологічних комплекси, які датуються ще як мінімум однією-двома сотнями років до становлення тут великокнязівської влади. До слова, нижні шари Пліснеського городища датуються аж VII-VIII ст. А, отже, й міста тут були ще тоді, коли Рюриковичі навіть не осіли в Києві.

Відтак виходить, що українцями була забута ціла історична епоха, що тривала кілька століть.

Особливо актуальним постало питання давньослов’янської історії Галичини в останні роки у зв’язку із розробкою унікальних археологічних комплексів Львівщини –  Стільського та Пліснеського городищ. Дослідження цих пам’яток репрезентує високий розвиток суспільства та матеріальної культури місцевих племен. Наявність величезних городищ з рядами оборонних валів та з культовими спорудами зумовила дискусійні гіпотези про те, що культура місцевих племен могла і не поступатись Києво-Руській, яка приходить їм на зміну згодом, у Х-ХІ ст.

Як свідчить Нестор Літописець, територію сучасної Львівщини населяло плем’я так званих Білих Хорватів: автор повідомляє, що у 907 р. вони у складі війська київського князя рушили в похід на Візантію. Після чого літопис забуває про цей народ майже як на століття. Наступна згадка відноситься вже до 992 р., де йдеться про похід князя Володимира «на Хорват». З цього часу їхні землі було включено до Київської Русі, а їхня культура зазнала значних змін.

Писемних джерел, які б висвітлювали історію нашого регіону у ІХ-Х ст. і, тим паче, в більш ранній період, надзвичайно мало, а ті, про які ми знаємо, доволі нечіткі. Відсутність джерел сформувала ареал таємничості навколо Прикарпаття і його давньої історії.

А щодо таємничого народу Білих Хорватів досі точаться суперечки. Немає спільної думки про назву цього народу; деякими дослідниками запропоновано версії «Карпатські Хорвати» або «Східні Хорвати». Врешті, і сам факт існування цього народу досі не визнається деякими науковцями. Але, всупереч цьому, низка дослідників на підставі археологічних даних відстоює думку, що Білі Хорвати не просто жили в Українському Прикарпатті, а й навіть мали свою державу. І це – не безпідставно.

На думку відомого львівського археолога Ореста Корчинського, відсутність достатніх згадок про Українське Прикарпаття ІХ-Х ст. у давньоруських та європейських джерелах пояснюється тим, що басейн р. Дністер та верхів’я р. Сяну увійшли до складу Київської держави аж наприкінці Х ст., тобто пізніше, аніж інші землі. Це стало причиною відсутності відомостей про регіон і його населення у період, який тому передував. А також це зумовило хибні уявлення істориків про західний регіон як відсталий у порівнянні з Київською землею, мовляв, це так звана периферія Київської держави.

Проте, є низка фактів, які змушують повірити в те, що Київська Русь була не першою і не єдиною слов’янською державою середньовіччя. А саме – йдеться про деякі східні джерела. Візантійський імператор Костянтин VII у своєму творі «Про управління імперією» не тільки вказує на існування народів, що йменувались Хорватами, а й локалізує терени так званих Східних Хорватів поміж землями Угрів, Печенігів та р. Віслою. Ним же згадуються й інші хорватські племена, що жили на території сучасних Чехії та Польщі.

Виникає питання: де ж підтвердження таких доволі скупих свідчень існування цього таємничого народу? І чи не могли греки будь-яких варварів називати Хорватами? А також – яке відношення до них мають сучасні Галичани?

Відповідь була знайдена ще у 1980-х рр. в ході Верхньодністрянської археологічної експедиції  НАН України, результати якої стали, щонайменше, сенсаційними. У 1987 р. згаданим львівським археологом Орестом Корчинським  у с. Стільсько Миколаївського району була виявлена унікальна пам’ятка археології – так зване Стільське городище, яке, на думку вченого, і є, власне, столицею держави Білих Хорватів, т. зв. Великої Хорватії.

Структура городища вражає: ряди оборонних валів, княжий дитинець і потужний металообробний центр. На думку Ореста Корчинського, вже й сама етимологія назви поселення «Стільсько» промовиста:  вона походить від слова «стол», і свідчить про те, що ця пам’ятка була столицею держави.

Важливим джерелом до вивчення давньої історії та культури городища є мікротопоніми, перекази та легенди, що пов’язані безпосередньо з часом функціонування давнього міста. За окремим частинами городища закріпились назви: Коморище, Підкоморище, Золоті Ворота, Залізна Брама, Княжа Криниця, Біла Дорога, Вежа, які збереглись в усній пам’яті місцевих жителів дотепер, і допомогли під час археологічних розкопок.

Більше того, дослідник заявляє, що Стільське городище, судячи із його площі, було також і найбільшим містом Європи VIII-X ст. – адже площа міста складала 250 га. Укріплена фортеця князя і військовий осередок, т.зв. «дитинець», знаходилась на висоті 100 м над річкою і займала близько 15 га.,  і це при тому, що весь Київ у Х ст. мав площу лише 9,8 га. Такі величезні розміри пам’ятки зумовлені тим що місто було розташоване на перехресті важливих трансконтинентальних шляхів, що вели з мусульманського Сходу у Західну Європу і  з Півночі у Паннонську долину та у Середземномор’я.

 

Багаторічні дослідження пана Ореста вимальовують надзвичайну картину зовнішнього обліку давньослов’янської столиці, у який навіть важко повірити і доводиться залучити фантазію. Адже на території городища було виявлено не просто багатий речовий матеріал, серед якого – імпортну кераміку, знаряддя праці та зброю, але і вражаючі для того часу технічні засоби. А саме – штучно споруджений наприкінці VIII – на початку ІХ століття водний шлях на р. Колодниці, який за допомогою потужних земляних гребель і шлюзів давав змогу невеликим річковим суднам рухатись як за, так і проти течії, що для тих часів було проявом чималої інженерної думки. Нагадаємо, що все це стосується народу, який разом із іншими народами у роменській традиції відносився до т.зв. «варварів».

Довкола дитинця знаходилися укріплене передмістя, приміські та сільські поселення, некрополі, ремісничий та культові релігійні осередки.

І тут розпочинається найцікавіше. Довкола давнього городища та неподалік районного центру Миколаєва розташована низка унікальних давньослов’янських святилищ, печер та печерних комплексів які є свідченнями стану культури та вірувань наших предків. Довгий час ці печерні комплекси були об’єктами язичницьких культів. Низка печер, що знаходяться в урочищі Чорна (Лиса) Гора, у північній околиці Миколаєва, імовірно, були створеними у VIII ст. як храм сонця.

На сакральне призначення печер вказує специфіка їхнього розташування  двома паралельними рядами в напрямку схід-захід; печери розташовані фасадною частиною на південь для забезпечення постійного освітлення їх денним сонцем. Довжина приміщень печерного храму становить від 18 до 28 м, зали храму з’єднані між собою проходами.

Існує думка, що ці печери унікальні не тільки самі собою, а й є своєрідним, як це не дивно, музичним інструментом. Ця думка ґрунтується на згадках східних географів Х-ХІ ст., які згадували про дивовижні звуки, що утворювались потоками повітря, коли вони потрапляли в мережу цих печер. Таким чином, ця пам’ятка могла бути таким собі органом, який використовувався для особливих культових релігійних обрядів.

З появою тут християнства в цих печерах оселитись монахи-скитники. Певний час печери вважались оборонними спорудами з австрійських часів, але ця теза не витримує критики.

Цікаву думку було висловлено паном Орестом щодо поширення християнства серед Білих Хорватів, яке, за словами науковця, тут відбулось навіть на століття раніше, аніж на Русі. Мабуть, з огляду на те, що хорватські племена Північного Подністров’я у 610-625 рр. брали участь у визвольній війні проти аварського каганату з ініціативи візантійського імператора Іраклія. Унаслідок цього хорвати отримали у нагороду частину територій імперії, а саме Далмацію,  де з часом  заснували державу і були охрещені Римом. Частина з них, на думку дослідника, повернулася на рідну землю у Верхнє Подністров’я, – ними й була принесена сюди нова християнська віра, а не князем Володимиром, як було прийнято вважати.

Дослідник аргументує таку свою думку повідомленням згаданого вже  візантійського імператора Костянтина, вміщене у 31 главі його книги “Про управління імперією”,  де він пише, що хрещені хорвати, які живуть у країнах Далмації, походять від нехрещених хорватів, що живуть за турками (а так називали угрів), а, отже, були одним народом з єдиною мовою і культурою. Така дума йде в розріз із шкільними стереотипами про слов’ян-язичників та хрещення Русі князем Володимиром.

На сьогоднішній день Стільське городище – ця без перебільшення надзвичайна пам’ятка археології – знаходиться не в найкращому стані. Їй загрожують недбалість і байдужість людей, незаконні забудови та брак фінансування.

Між іншим, Стільсько – не єдина відома нам пам’ятка ареалу поширення Білих Хорватів на наших теренах. Ще одна не менш знакова  пам’ятка їхньої культури на землях Львівщини – це відомий на сьогодні, на відміну від Стільська, туристичний об’єкт, рештки наскельної фортеці Тустань у с. Урич Сколівського району. І як і Стільське городище, так і фортеця в Уричі не має аналогів у Європі. Фортеця була торгівельним, військовим і митним пунктом Білих хорватів з ІХ ст. в період їхнього економічного піднесення у зв’язку із пожвавленням торгівлі сіллю, яка велась із Галичини в Центрально-Східну Європу.

Ця наскельна фортеця була побудова унікальним способом. В середині скелі вирубувались пази, в пази вкладались дерев’яні бруси, які ставали несучою конструкцією для замку, який унаслідок був настільки неприступним, що не припиняв виконувати свою функцію і кілька століть після Білих Хорватів, у давньоруський період, коли його не могли взяти штурмом навіть монголо-татари.

Набагато на північ від Тустаня, у Бродівському районі, неподалік від с. Підгірці і відомого Підгорецького замку, знаходиться відоме Пліснеське городище, яке також було значним військово політичним центром Білих Хорватів. Нижні шари городища датуються VII ст., а в період VII-Х ст. місто було потужним давньослов’янським центром з укріпленням на високому плато. В той же період в Пліснеську функціонував потужний язичницький культовий центр – в урочищі Оленин Парк, площею 0,3 га, де археологом Михайлом Филипчуком було досліджено  цей потужний язичницький храмовий комплекс із жертовним поясом та жертовними ямами.

Проте, у 992 р. під час походу князя Володимира слов’янський Пліснеськ було знищено. Занепад держави Білих Хорватів, або Великої Хорватії, пов’язують саме із цим завойовницьким походом київського князя.

Можна тільки уявити, яким чином слалась би наша історія, якби замість племені київських полян, саме Білі Хорвати стали ядром майбутньої великої Київської Русі. Проте відомо тільки одне. Білі хорвати відіграли, безперечно, суттєву роль у етногенезі українців, а саме західних українців –  галичан.

 Автор Микола КОЗАК для Фотографії Старого Львова