8 композиторів-священиків пов’язаних зі Львовом

Нині ми згадуємо про українських священиків, громадських діячів, композиторів, хорових диригентів, віртуоз-цитристів, що були тісно пов’язані зі Львовом. Вони були не тільки обдарованими проповідниками-духівниками, патріотами, а й чудовими музикантами.

Іван Снігурський (18 травня 1784 — †24 серпня1847) — український церковний діяч, з 1818 року Перемиський греко-католицький єпископ. Філантроп і меценат. Прихильник освіти селянських мас. Родич, опікун автора музики національного славню «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького.

Народився в селі Берестяни (Самбірський район, Львівська область). 1800 р. закінчив гімназію в Самборі. Заснував у жовтні 1817 року за допомоги Івана Могильницького Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. Організував разом з крилошанами Іваном Лаврівським та Іваном Могильницьким цінну бібліотеку та заснував крилошанську друкарню. За його сприяння (також єпископа М. Левицького, І. Могильницького) було розпочато друкування руських книг «мертвою» церковно-слов’янською мовою. Закладав разом з І. Могильницьким, професором Львівської духовної семінарії І. Лаврівським парафіяльні школи (1832 — було у Перемиській єпархії 385 на 697 парафій та 24 тривіяльні школи і дві головні), давав стипендії для студентів. Заохочував людей зі свого оточення вживати у повсякденному житті українську мову, надавав матеріальну і моральну підтримку літераторам. Ініціативи Снігурського сприяли створенню атмосфери високої духовності та сформуванню у Перемишлі культурно-освітнього осередку, який започаткував українське національне відродження в Галичині. Завдяки йому Перемишль став центром музичної освіти («Заведеніє пЂвческо-учительскоє»; катедральний хор).

Михайло Вербицький (4 березня 1815, с. Явірник Руський — † 7 грудня 1870, с. Млини) — український композитор, хоровий диригент, священик УГКЦ, громадський діяч, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна».

Народився на Надсянні у родині греко-католицького священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько, а матір, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним і його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич — перемишльський владика Іван Снігурський — один із найяскравіших діячів УГКЦ. 1828 Іван Снігурський заснував при перемишльській кафедрі УКГЦ хор, згодом музичну школу, в яких співав і навчався Михайло.

Згодом Михайло вступив до Львівської духовної семінарії. Михайла двічі виключали з семінарії через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви». Втретє припинив навчання через перший шлюб та необхідність утримувати сім’ю.

У 1849 році у Перемишлі організувався театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим». Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час «Весни народів» 1848–1849 років.

Складні життєві обставини відтягнули його висвячення на священика, тому тільки 1850 року закінчив Львівську семінарію і отримав ієрейські свячення. Кілька років Вербицькому доводилося переїздити з однієї сільської парохії на іншу.

З 1853 по 1856 рік він був адміністратором каплиці на горі у селі Стрілки Старосамбірського району на Львівщині. Каплиця 1792 року не збереглася, але на її місці зараз стоїть церква святого Євстахія, яка належить до пам’яток місцевого значення. Про те, що в храмі служив отець Михайло Вербицький, вказує меморіальна дошка. Під горою була дерев’яна плебанія, де жив колись отець Михайло Вербицький. Але вона також не збереглася – на її місці у 1902 році збудована інша. Його іменем названа місцева школа, і ось уже п’ятнадцять років у Стрілках відбуваються фестивалі духовної музики імені отця Михайла Вербицького, на які приїжджають найкращі церковні й шкільні хори району та області.

Іван Лаврівський (10 вересня 1823, с. Лопінка, Лемківщина — † 24 травня 1873, Холм) — український галицький композитор, диригент, священик УГКЦ.

Народився в с. Лопінка на Лемківщині (знищене 1946–1947; тепер урочище в Підкарпатському воєводстві, Польща) у родині місцевого пароха. Навчався спочатку в Перемишлі в хоровій школі, потім — у Греко-католицькій духовній семінарії у Львові. Музикою займався під керівництвом В. Серсавія, а також регента польського катедрального костелу в Перемишлі Ф. Лоренца. 1849-го висвятився і кілька років перебував на парохії в с. Лопушниця (тепер Старосамбірського р-ну Львівської обл.). Згодом переїхав до Перемишля, де обійняв посаду префекта (наставника) в духовній семінарії (1850–1854).

Керував хором дяко-учительської школи. Водночас займався композиторською діяльністю, писав музику для церковних хорів, а також світські пісні на основі літературних творів. Його пісні «Ген, ген, далеко» (на вірші П. Леонтовича), «Руська річка» для чоловічого хору (на слова Я. Головацького) і «Плач вдовиці» (на вірші А. Лажецького) відіграли важливу роль у розвитку світської музики в Галичині (критики вважають Л. одним із співтворців нового композиторського стилю), місцева преса назвала його «достойним заступником М. Вербицького».

Адміністратор греко-католицької парохії у Кракові (1854–1861), від 1861 — парох. Видав монографію про краківську парохію, готував до друку давній рукопис про історію греко-католицької церкви, велику увагу зосереджував на культурно-просвітницькій роботі.

Мешкав 1863–1866 у Львові (був керівником хору Греко-католицької духов­ної семінарії). Писав музику для щойно створеного в Галичині професійного театру «Руська Бесіда». Однак три співогри Л. не були виставлені на сцені з різних причин, зокрема політичних (відомі претензії щодо твору «Пан Довгоніс»). 1866–1873 мешкав у м. Холм (тепер Люблінського воєвод., Польща). За пропозицією російського уряду працював віце-ректором і професором Греко-католицької духовної семінарії, викладав теологію, літургіку й церковний спів, виконував обов’язки настоятеля катедральної парохії, був катедральним каноніком і членом консисторії, писав літургічні композиції для хорів.

Віктор Матюк (18 лютого 1852, Тудорковичі — † 8 квітня 1912, Карів) — український композитор, священик і фольклорист.

Народився в родині дяка. Навчався в дяко-учительській школі в Перемишлі, а також у Львівській духовній семінарії.

В Перемиській гімназії хлопець організував музичний гурток, який складався з хору і оркестру смичкових інструментів. Тоді вже він почав компонувати музику, і хор часто виконував його твори, приурочені до гімназійних свят та для церковних потреб. В цей час були написані його перші пісні: “Щасть вам, Боже” і “Біду-м собі купила”, які були присвячені директорові гімназії. Відчуваючи потребу в дидактичному матеріалі‚ В. Матюк у шостому класі склав і видав літографією шість коляд для мішаного учнівського хору, які заповнили репертуар і користувалися великою популярністю.

З 1875 по 1879 роки В. Матюк вчився у Львівській духовній семінарії. І тут він не полишав музику. Його обрали диригентом семінарського хору, і він “віддає хорові багато часу і творчих сил”. Проживаючи у Ставропігійській бурсі, хлопець почав вивчати основи музичної теорії і гармонії у композитора й дириґента відомого тоді хору Ставропігії Порфирія Бажанського, а технікою хорового виконання він оволодівав з допомогою керівників львівських співочих гуртків І. Лаврівського, В. Кобринського, О. Сінкевича, І. Шушковського.

Спадкоємець традицій перемиської композиторської школи, учень Михайла Вербицького та Порфирія Бажанського. Був парохом у Карові на Сокальщині. Там і похований. Як священик, Вітор Матюк дбав про народну освіту, закладав осередки «Просвіти» у селах. Видав «Шкільний співаник», основу якого становить українська церковна музика. Як композитор, Матюк найбільше відзначився в солоспіві, створивши майже 50 пісень цього жанру, покладених на слова М. Шашкевича, В. Масляка, І. Гушалевича й А. Міцкевича. Його «Веснівка» увійшла до золотого фонду української вокальної музики. Віктор Матюк мав значні досягнення також у творах світської тематики.

Порфирій Бажанський ( 22/24 лютого 1836, с. Белелуя, Станіславівщина — †29 грудня 1920, Львів) — священик УГКЦ, український композитор, музикознавець, фольклорист, письменник. Учень Михайла Вербицького. Батько Ольги-Олександри Бажанської-Озаркевич.

1846–1856 рр. навчався у гімназії при монастирі оо. Василіян у Бучачі, гімназіях Станіслава (нині Івано-Франківськ) і Чернівців. Закінчив Львівську духовну семінарію (1865).

Був парохом у Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Франківської області), від 1871 — у Сороках (нині с. Сороки-Львівські).

Автор 4 коломийок для симфонічного оркестру, ряду музично-драматичних творів («Параня», 1870; «Олеся», 1878; «Марійка — татарська бранка», 1892, та ін.). Деякі з них увійшли до репертуару західноукраїнського народного театру 2-ї половини 19 століття. У своїх історично-теоретичних нарисах Бажанський виступав за використання українськими композиторами народної музики.

Автор мелодрам «Довбуш», «Олеся», «Весілля», «Марічка — татарська бранка з Покуття» та інших музичних творів. Працював для «Руського Народного Театру». 23 квітня 1891 р. відбулась прем’єра опери «Марічка — татарська бранка з Покуття» (1889 p.) у Тернополі.

Йосип Кишакевич (26 жовтня 1872 — †18 квітня 1953) — український композитор і хоровий диригент, священик УГКЦ.

Народився 26 жовтня 1872 року у містечку Лежайську (тепер територія Польщі). Загальну початкову освіту одержав у рідному містечку, а потім навчався у гімназії в Перемишлі. У той час він розпочав компонувати квартети, вальси, сольні пісні, коломийки для гімназійного хору та оркестру. У 1888 році закінчив музичну школу в Перемишлі, а 1891 року вступив до Львівського університету на філософський факультет (богослів’я).

Після закінчення університету 1896 року висвятився на священика та переїхав до Перемишля, де служив до 1901 року. Тут о. Йосиф Кишакевич написав багато хорових композицій, став одним із засновників хорового товариства «Боян» у Перемишлі, був диригентом цього хору. Був також одним із тих, хто брав участь в організації львівського «Бояна» (1891).

Відійшов у вічність 18 квітня 1953 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

Остап Нижанківський (24 січня 1863 — †22 травня 1919) — священик УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч. Брат співака Олександра Нижанківського.

Народився у селі Малі Дідушичі (тепер Стрийський район, Львівська область). Навчався у Дрогобицькій гімназії, Львівській духовній семінарії. У 1897 році склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия, де став ініціатором створення Пам’ятника Тарасові Шевченку.

О. Остап Нижанківський був одним з молодших представників музичного руху в Галичині 80-х років XIX ст., організатором музичного життя в Галичині. В 1885 році заснував музичне видавництво «Музикальна Бібліотека» (1885–1887), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, Анатоля Вахнянина, Миколи Лисенка (вперше в Галичині[2]), Петра Ніщинського, Михайла Вербицького, Сидора Воробкевича та інших. Активний пропаґандист українського хорового мистецтва; засновник, дириґент товариства «Боян» у Бережанах (1892 р.), дириґент «Бояна» у Львові (1895–1896 рр.), Стрию (1900–1914 рр.).

У вересні 1914 року за його участі стрілецтво склало присягу Легіону УСС у Стрию (заклик сотника Дмитра Вітовського). Він тоді був настоятелем храму в селі Завадів, що біля Стрия.

Брав активну участь в організації, проведенні Шевченківських концертів у Львові, Тернополі, Дрогобичі, Стрию. Один з організаторів української молочної кооперації в Галичині, ініціатор створення «Крайового господарсько-молочарського союзу» (в подальшому — «Маслосоюз», засновано 1907 року у Стрию; у 1908–1914 роках — його директор[4]).

В 1918–1919 рр. о. Остап Нижанківський входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, очолював повітовий комісаріат Стрийщини. 1 листопада 1918 року на щоглі біля Стрийської ратуші замайорів жовто-блакитний прапор. Пізніше, через наступ польських військ, починалась нова доба — доба збройної боротьби за Українську державу. 13 травня 1919 року Стрий окупувало польське військо, почалися розстріли, репресії. Першою жертвою став о. Остап Нижанківський — у травні 1919 року був заарештований польською окупаційною владою і розстріляний без суду у Стрию.

Євген Купчинський (19 червня 1867, с. Оглядів Радехівського району Львівської області — †28 серпня 1938, с. Сороцьке, Теребовлянського району Тернопільської області) — український галицький священик, композитор, хоровий диригент і віртуоз-цитрист.

Навчаючись у Львівській гімназії, учився грати на цитрі й фортепіано. Виступав у концертах. У 1891 році закінчив у Львові духовну семінарію, у якій поглибив свої знання з музики та оволодів практикою диригування.

Євген Купчинський – один з неперевершених віртуозів Галичини свого часу. Творча, концертна, громадська і проповідницька діяльність Є. Купчинського пов’язана з Тернопільщиною. Тут створено більшість його композицій. Був він священиком у Білківцях та Богданівці на Зборівщині (1893–1899), у Гримайлові (1900), у Сороцькому на Теребовлянщині (1905–1938). Відзначився як обдарований проповідник-духівник, патріот і громадський діяч Теребовлянщини.

Великою заслугою Купчинського є організація сільських хорів (в селі Ріпнів, що на Львівщині, с. Сороцькому). У Сороцькому із 1906 р. очолював довголітній церковно-освітянський мішаний хор.

Творча спадщина Є. Купчинського-композитора нараховує 70 творів. Із них 64 — для цитри. Палітра його творчості відзначається багатством жанрів: музичними партіями, маршами, фантазіями, польками, вальсами, полонезами, романсами, танцювальними п’єсами, піснями для мішаного хору. Твори Є. Купчинського для цитри — концерт на теми з опери М.Лисенка “Наталка Полтавка”, фантазія на теми “Різдвяної ночі” та концерт-фантазія “Ні звідки потіхи”, марші — “За вітчизну” та “Зелена рута” (у яких відчувається значний вплив австро-німецької музики з відгуками старогалицької пісні), твори жанрово-побутової музики “Життя”, “Чом ти, Галю, не танцюєш”, музична картина «У своїй хаті», сюїта «Весілля». Він видав збірку своїх творів «Три пісні», десять випусків «Композиції на цитру».

Джерело: photo-lviv.in.ua