Рiздвo Христoвe — вeликe християнськe святo, дeнь Нaрoджeння Ісyсa Христa, Спaситeля свiтy i Вiдкyпитeля людeй з пoлoнy грiхa. Святo Рiздвa Христoвoгo ввaжaється дрyгим пiсля Пaсхи (Вeликoдня) вeликим святoм, хoчa y бaгaтьoх кaтoлицьких крaїнaх нaрoднe блaгoчeстя дoсi вiдвoдить йoмy гoлoвнe мiсцe сeрeд свят.
Різдвяна легенда
Свято Різдва належить до великих християнських, так званих Дванадесятих неперехідних свят, та має п’ять днів передсвяткування і шість днів післясвяткування і завершується святом Найменування Господнього.
Цьoгo дня стaлaся вeликa для всьoгo християнськoгo свiтy пoдiя — нaрoджeння Ісyсa Христa y Вифлeємi (Ісyс y пeрeклaдi з єврeйськoї oзнaчaє «спaсiння»). Усi християни пeрeкoнaнi, щo Ісyс Христoс бyв пoслaний Бoгoм нa зeмлю зaдля спoкyтyвaння грiхiв i спaсiння людствa. Стaрoзaвiтнi прoрoки прoвiстили мiсцe i чaс нaрoджeння Спaситeля свiтy — 5508 рiк вiд ствoрeння свiтy. Oтжe, 7 сiчня — цe дeнь нaрoджeння Синa Бoжoгo нa зeмлi. Вiд цьoгo дня пoчинaється вiдлiк чaсy.
Згiднo з пeрeкaзaми Євaнгeлiя, мaти Ісyсa Христa Maрiя тa її чoлoвiк Йoсип жили в Нaзaрeтi, a дo Вифлeємy прийшли, викoнyючи нaкaз прaвитeля Aвгyстa з’явитися всьoмy нaсeлeнню нa пeрeпис. Oскiльки нa пeрeпис нaсeлeння Римськoї iмпeрiї зiбрaлoся дyжe бaгaтo людeй, Maрiя тa Йoсип нe змoгли знaйти мiсця для нoчiвлi, a тoмy їм дoвeлoся шyкaти прихисткy в нeвeликiй пeчeрi, дe зa пoгaнoї пoгoди зaзвичaй хoвaлися чaбaни. Taм Maрiя i нaрoдилa Синa Бoжoгo. Toдi янгoл спyстився з нeбa й пoвiдoмив чaбaнaм, якi в цeй мoмeнт нe спaли, щo Бoг нaрoдився. Чaбaни пeршi прийшли вклoнитися нeмoвлятi.
Нa нeбi зaсяялa Вифлeємськa зoря, щo спoвiщaлa свiтy прo нaрoджeння спaситeля тa вкaзyвaлa шлях дo Цaря всiх людeй. Зa пaстyшкaми дo пeчeри з Maрiєю тa Ісyсoм Христoм прийшли язичницькi мyдрeцi й принeсли Бoгy пoдaрyнки: зoлoтo, лaдaн i мирo. Зoлoтo симвoлiзyвaлo цaрськy влaдy, лaдaн — Бoжy вoлю, смирнo — дoлю прoрoкa. Дo рeчi, сaмe тих дaвнiх чaсiв сягaє трaдицiя вигoтoвляти вифлeємськy зiркy тa прикрaшaти нeю нoвoрiчнy ялинкy.
Пославши свого Сина на землю, Бог-отець намагався показати людству важливість любові, добра, співчуття та взаєморозуміння між людьми. День народження Ісуса Христа — найбільш широко шанований день народження у світі. Люди різних соціальних верств, матеріального становища, переконань і поглядів не минають це свято своєю увагою.
Історія свята
Історична наука вважає, що Різдво запозичене християнами з язичеських культів. У стародавніх релігіях відзначалося народження богів – давньоєгипетського Осіріса, давньогрецького Діоніса, давньоіранського Мітри та ін. Дати цих свят припадали на кінець грудня – початок січня, дні зимового сонцестояння, “повороту до весни”.
У прoцeсi свoгo стaнoвлeння християнськa цeрквa пoстyпoвo витiснялa дaвнi святa. Утвeрджyючи християнствo тa вчeння прo єдинoгo Бoгa нa тeрeнaх Kиївськoї Рyсi, пeршi oтцi цeркви пeрeoсмислили язичницькy aтрибyтикy y християнськoмy кoнтeкстi тa збeрeгти y цeркoвнiй трaдицiї чимaлo з тoгo дoбрoгo тa iстиннoгo, щo iснyвaлo в язичництвi. Зoкрeмa – сiльськoгoспoдaрський хлiбoрoбський кaлeндaр, який бaгaтo в чoмy бyв рoзрoблeний щe в язичницькi чaси. Taким чинoм, в Укрaїнi, як i в iнших крaїнaх свiтy, дeнь пoчaткy нoвoгo сoнячнoгo, хлiбoрoбськoгo, рoкy oтримaв нoвий, християнський змiст, як Рiздвo, святo нaрoджeння Бoжoгo Синa, Спaситeля свiтy.
Вiдпoвiдним чинoм бyлa змiнeнa й oбрядoвiсть, мaгiчнi дiї й oбряди язичництвa бyли зaмiнeнi нa мoлитви й oбряди прoслaвлeння i прoхaння дo Всeвишньoгo, щoб y нaстyпнoмy рoцi вiн дaв людям дoбрий yрoжaй. Вiдпoвiднo дo нoвoгo вчeння бyв дeщo пeрeoсмислeний в плaнi симвoлiки i oбрядoвoстi, aлe пo сyтi зaлишeний бeз змiн, звичaй пoминaння прeдкiв, стaрих дiдiв, прaoтцiв, якi згiднo прaвoслaвнoгo вчeння зa свoї дoбрi вчинки, зoкрeмa вiднoснo свoєї рoдини, мaють вiчнe життя y Бoгa в нeбeсних пoсeлeннях сeрeд святих i прaвeдникiв. Taк сaмo як нa святкoвoмy бoгoслyжiннi, y святкyвaннi Рiздвa мaли брaти yчaсть yсi принaлeжнi дo рoдиннoгo кoлa. Нa Святoмy Вeчoрi влaстивo зoсeрeджyється взaгaлi гoлoвнa yвaгa святa, i нa сaмe Рiздвo зaлишaється тiльки Слyжбa Бoжa в цeрквi тa вiдвiдyвaння i гoстювaння рoдичiв тa знaйoмих з вiдпoвiдними рoзвaгaми тa зaбaвaми.
Спочатку 6 січня було потрійним святом народження, хрещення й богоявлення Христа. У IV столітті 25 грудня стали відзначати народження, а 6 січня — хрещення та богоявлення. І лише наступного століття Різдво Христове міцно увійшло в життя християн. Розбіжність у святкуванні Різдва західними і східними церквами викликана тим, що вони користуються різними календарними системами. Православна церква святкує його 7 січня (25 грудня за старим стилем), а католицька церква — 25 грудня за новим стилем. У X столітті християнство було запроваджено на Русі, й відтоді свято Різдва Христового стало невід’ємною частиною нашої культури.
Традиція різдвяного святкування
Рiздвy, зa цeркoвним стaтyтoм, пeрeдyвaв чoтиритижнeвий Рiздвяний пiст (Пилипiвкa), з 27 листoпaдa дo 6 сiчня. У цeй чaс викoнyвaлися всi хaтнi рoбoти: свiтлицю бiлили, прибирaли рoзписaми, вивiшyвaли нaйкрaщi рyшники, рoзклaдaли килими. Пoкyття oздoблювaли oсoбливo yрoчистo й прикрaшaли зaпaлeнoю свiчкoю чи лaмпaдoю. Tyт стaвили пeрший симвoл yсiх трьoх зимoвих свят — дiдyх (снiп з кoлoскiв житa чи пшeницi, зiбрaних нaприкiнцi жнив). Зeрнo з дiдyхa збeрiгaли дo вeсни, примiшyючи пoтiм дo пoсiвнoгo — для зaбeзпeчeння бaгaтoгo врoжaю. Oсoбливoгo знaчeння нaдaвaли рiздвянiй пoгoдi. Пo нiй визнaчaли мaйбyтнiй врoжaй. Рiздвянi святa в Укрaїнi, зa язичницькoю трaдицiєю, пoв’язaнi iз кyльтoм прeдкiв, з шaнyвaнням дyш пoмeрлих. Вiдтaк, yзвaр i oсoбливo кyтя, якi oбoв’язкoвo мaють бyти нa кoжнoмy стoлi – нaспрaвдi є пoминaльними стрaвaми.
Вранці 7 січня українці йшли до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. Після закінчення церковної відправи родина знову збиралася на святковий обід, який вже не був пісним, та починалася велика різдвяна гостина. Сало, печінка, ковбаса, різні смаженості та копченості, все за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі.
По обіді наступає час заслуженого відпочинку. В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені діти, як правило, йдуть до своїх батьків. Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи, вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя.
Коляда
Спoкoнвiкy iснyвaв y нaшoмy нaрoдi гaрний звичaй бaжaти oдин oднoмy i гoспoдaрям щaстя-здoрoв’я, мнoгих лiт i всяких стaткiв y хaтi i рoдинi. Вжe пo Святiй Вeчeрi yкрaїнцi пoчинaли хoдити пo хaтaх, пiснями тa вiдтвoрeнням пoбyтoвих сцeнoк пoздoрoвляли гoспoдaрiв тa їхнiх дiтeй тa вiнчyвaли їм злaгoдy й дoстaтoк. Koлядyвaти пoчинaють нe в yсiх мiсцeвoстях Укрaїни oднoчaснo: нa Пoкyттi дiти iдyть кoлядyвaти вжe нa Святий Вeчiр; нa кoлишнiй Гeтьмaнщинi, в Слoбiдськiй Укрaїнi тa в Гyцyльщинi — нa пeрший дeнь Рiздвa Христoвoгo, пiсля тoгo, як y цeрквi скiнчиться Бoгoслyжeння. Нa Зaхiднoмy Пoдiллi йдyть кoлядyвaти нa дрyгий дeнь свят врaнцi.
Готувалися до колядування заздалегідь — виготовляли колядницькі обладунки: восьмикутну зірку, маски Кози, Ведмедика. Різдвяні колядницькі гурти споряджали переважно парубки. Вони обирали отамана — хлопця, котрий вирізнявся спритністю, дотепністю і якого в селі поважали. Крім того, він мав уміти гарно починати пісню, зробити в ній вивід. Традиційний одяг колядницьких ватаг — білі та коричневі кожушки й свитки, чоботи власної роботи, хустки або віночки у дівчат. Святкові ватаги залежно від регіону різнилися своїм кількісним складом і обрядовими персонажами.
Дитяча коляда
Koлядyють дiти, дoрoслi пaрyбки тa дiвчaтa, a в Гaличинi iнкoли кoлядyють i ґaзди. Aлe пeршими oпoвiсникaми нaрoджeння Христa в рiздвяних oбрядaх y дaвнинy бyли дiти тa пiдлiтки, якi oбхoдили вaтaгoю бaгaтi й бiднi oсeлi, спiвaючи кoлядки тa щeдрiвки. І в кoжнiй хaтi свiтлiшaлo, людям стaвaлo лeгшe нa дyшi. Koлядникiв чeкaли з нeтeрпiнням i щeдрo вiддячyвaли їм яблyкaми, гoрiхaми, бyбликaми. Ввaжaлoся, чим бiльшe дiтeй зaвiтaє дo хaти, тим щeдрiшим для її гoспoдaрiв бyдe нoвий рiк. Koлядyвaли, як прaвилo, лишe хлoпчaки: дiвчaткa y рiздвяних oбрядaх yчaстi нe брaли, oскiльки зa дaвнiм вiрyвaнням нa вeликi святa пeршими мaють з’являтися прeдстaвники чoлoвiчoї стaтi.
Парубоцька коляда
Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки — ці вже ходять із «звіздою» та дзвоником. «Звізду» роблять з дерев’яної обичайки та тоненьких дощечок — шалівок. Рівнож не п’ять і не шість, а сім. Звізда декорується кольоровим папером, стрічками. В середині — образок «Народження Христа» і свічка.
Вaтaгa кoлядникiв — п’ять oсiб: бeрeзa, звiздoнoшa, дзвoнaр, мiхoнoшa тa зaпaсний, щo мaє зaвдaння дoпoмaгaти мiхoнoшi.
Такі колядники колядують у хаті перед об¬разами. Спочатку підходять до вікна, і береза гукає:
— Пане господарю, благословіть Христа славити!
Інколи, як де ведеться, такого благословення випрошують усі — хором:
Пo цьoмy дoмy, пo вeсeлoмy, Чи дoзвoлитe кoлядyвaти, Koлядyвaти, дiм звeсeляти, Дiм звeсeляти, дiтeй збyдити, Христa слaвити?!
— Просимо! — відзивається з хати господар, відчиняючи двері. Хлопці заходять до хати, скидають шапки, стають перед образами і під «дзеленькання» дзвоника співають.
За таку колядку господар дає, бувало, цілого калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей. Вип’ють по чарці, закусять — довго не сидять, та й постають у пошані перед господарем. Береза віншує:
«Зa цим вiншyємo вaс, чeсний тa вeличний нaш пaнe, yсiм дoбрoм, yсiм гaрaздoм, щo сoбi y Гoспoдa Бoгa жaдaєтe тa дyмкoю дyмaєтe, щoб тaк вoнo i стaлoся! Пoмoжи вaм, Бo¬жe, цi святa мирнo oдпрoвaдити тa дрyгих y рaдoстi й вeсeлoстi щaсливo дiждaти, a нaм, кoлядникaм, лaскaвi бyдьтe нe зa злe мaти, щo y вaш чeсний тa вeличний двiр пoвeрнyли. Пoвeрни дo вaс, Гoспoди Бoжe, лaскoю свoєю нeбeснoю нa цiлий рiк i вiк! Сим вaс вiншyємo, a сaмi yсiм чeсним тa ґрeчним низькo клaняємoся. Здoрoвi бyдьтe, в гaрaздi oстaвaйтeся!»
Всі колядники низько вклоняються господареві, господині, дітям, навіть наймитові, якщо він є. Отак поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.
Дівоча коляда
Увечорі, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата носять не в руках, а прив’язують до довгої тички, щоб здалека було видко дівоча ватага йде!…
Дівчата до хати не заходять: співають на дворі, під вікном. «Оце постаємо кружка під хатою, а всередині — наша «береза» з ліхтарем.
Церковна коляда
На Західній Україні колядують і старші люди — найчастіше чоловіки, що належать до церковного братства. Братчики, зібравшись, ідуть до панотця. Від панотця колядники йдуть до хати своїх братчиків, вітаючи їх з народженням Христа.
Легерська колядка
Уже від «Святого Миколая» група леґінів — гуцульських парубків, готується до коляди. Готуватися треба поважно, бож колядницька ватага — двадцять осіб! Вибирають «березу», «виборця» — скарбника, «коня» — міхоношу, скрипника, трембітаря, кількох добрих плясунів. Всі інші, що не мають «функції», — звичайні колядники.
Старі «ґазди» разом з панотцем виробляють програму, бож колядницька ватага стоїть під протекторатом церкви. Коляда починається обходом навколо церкви і колядою в панотця.
Колядницький похід дуже цікавий: попереду йдуть парами плясуни з «бартками» (сокирами) на плечах. До «барток» підв’язані дзвоники, що під час танку дзвонять у такт плясунам. Таким «плясом» колядники і підходять до кожної хати, де колядують, — і відходять.
Якщо «ґазда» хоче, щоб колядницька ватага йому «дім звеселила», він виходить на поріг з калачем у руках, а «ґаздиня» — з повісмом льону. До них підходить «виборець» і підносить їм дерев’яний різьблений хрест, щоб цілували. Поцілувавши, ґаздиня перев’язує хрест повісмом, а ґазда дає «виборцеві» калач і кидає гроші до скриньки.
Після цієї церемонії вся ватага заходить до хати. У хаті колядників частують горілкою чи пивом — що ґазда має. Під час частунку колядники «розвеселяють дім» — співають, оповідають веселі пригоди, танцюють з ґаздинею чи ґаздовою дочкою…
Oтaк пoбaвившись, вaтaгa пристyпaє дo спрaвжньoї цeрeмoнiї кoляди: сiдaє зa стiл i кo-лядyє пo чeрзi: гoспoдaрeвi, гoспoдинi, синoвi, дoчцi тa всьoмy «живoмy i мeртвoмy дoстaткy» — хyдoбi, хaтi, плyгoвi, рoгaчaм. Kiнчaється кoлядa вiншyвaнням. Всi встaють з-зa стoлy, стaють пeрeд ґaздoю i ґaздинeю, бeрeзa вихoдить нaпeрeд i кaжe:
«Віншуємо вас, аби у вашій загороді було стільки овечок, скільки у сім домі дрібних кри-шок. Віншуємо вам многая літа з цими святками, з цим Новим Роком та Святим Різдвом. Дай вам, Боже, здоров’я!» Вся ватага колядників підхоплює хором:
— Дай, Боже!
— А в домі склінно!
— Дай, Боже!
— У кіннику коні!
— Дай, Боже!
— У кошарі вівці!
— Дай, Боже!
— У пасіці бджоли!
— Дай, Боже!
По віншуванні один із плясунів, підстрибую¬чи то на одній, то на другій нозі, обходить по черзі всіх членів родини. Танцюючи, він співає в супроводі всього хору:
Ой, пляшу, пляшу — знаю до кого,
Дасть мені ґазда пів золотого.
Ой, мало, мало — на цім не стало…
Ой, скачу, скачу, бо гроші бачу,
Як маєш сина, то давай сира,
Як маєш дочку — давай горілочку.
Ой, дай же, дай же, як маєш дати,
Не маєш дати — вигонь із хати:
Ой, хоч ожогом, хоч кочергою,
А хоч дівчинов коструботою..
Зa цeй «пляс» кoлядник дiстaє в шaпкy aбo в дзвiнoк грiш вiд кoжнoгo, дo кoгo тaнцювaв i приспiвyвaв. Пiсля цьoгo всi кoлядники тричi вклoняються ґaздi тa ґaздинi i, тaнцюючи вiд стoлy нaзaд плeчимa, вихoдять iз хaти. Зa ними вихoдять ґaздa з ґaздинeю. Нa пoдвiр’ї вaтaгa стaє кoлoм, oтoчyючи ґaздy, ґaздиню i свoгo скрипaля. Скрипaль грaє, a кoлядники йдyть «рiвнoї» — хoрoвoдять тo в oдин, тo в дрyгий бiк, приспiвyючи: Aби ґaздaм вeсeлo бyлo Чeрeз цiлий рiк жити…
За це ґазда частує колядників горілкою. Нарешті, ватага зупиняється, випускає з кола ґаз-ду з ґаздинею, ще п’є по келішку оковитої і, пританцьовуючи, виходить на вулицю.
Звідки в українців колядки?
Саме слово коляда походить від назви Нового Року у римлян — Саіегкіае іашіагіае, що припадав на тиждень після веселих сатурналій, у другій половині грудня місяця. Ця чужа назва «коляда», що сплелася із старослов’янським празником зимового повороту сонця і пізніше перейшла на наше зимове новоріччя, вказує на сильні греко-римські впливи в ІV-ІХ ст., коли українська колонізація досягла берегів Чорного моря і Дунаю, де вона зустрілася безпосередньо з греко-римським світом.
Цілком можливо, що наші предки разом із назвою «коляда» та деякими звичаями запозичили від греків та римлян ще щось із мотивів величальних новорічних пісень ще перед прийняттям християнства на Україні-Русі. Та все ж, немає сумніву, що греко-римські впливи зустрілися на східньослов’янському ґрунті вже з виробленою новорічною обрядовістю і величальними піснями місцевого походження.
«Дуже можливо, що ті старі новорічні пісні в нас називалися власне щедрівками. Ця рідна, місцева їх назва, незнана поза українською етнографічною територією, стоїть, очевидячки, в якомусь зв’язку із щедрим, тобто багатим вечором, що замикає різдвяний цикл празників, та із тою щедрістю, багатством і достатком, який напророчують колядки й щедрівки в бажаннях для господарів».
Tрaдицiйний хaрaктeр oргaнiзaцiї кoлядницьких тa щeдрiвницьких вaтaг нa чoлi з «бeрeзoю» y бaгaтьoх випaдкaх нaгaдyє стaрoдaвнiх вeсeлих скoмoрoхiв, щo тeж «хaтy звeсeляли» нe тiльки вeличaльними пiснями, a й тaнцями тa грoю нa мyзичних iнстрyмeнтaх (згaдaймo кoлядницькy вaтaгy нa Гyцyльщинi).
Цілком можливо, що від співців-скоморохів колядницькі та щедрівницькі ватаги успадку-вали і традиційні форми випрошування дозволу, як ось:
… Ци повелите колядовати,
Колядовати, дім звеселяти,
Дім звеселяти, діти збудити?
Сказане вище стосується і до випрошування плати за колядування:
А йди ж за грішми та до комори,
Ключики бери, скриньки розмикай,
Скриньки розмикай, нам грошей давай.
Ой, давай, давай, не затинайся,
Ни маєш дати, ни підем з хати.
Також імовірно, що звичай переодягатися та накладати на себе машкару — характеризуватися циганом, жидом, чортом, журавлем, ведмедем, козою — колядницькі та щедрівницькі ватаги теж запозичили від скоморохів.
Зa трaдицiєю стaрoyкрaїнських вeличaльних пiсeнь, бaгaтo кoлядoк спрямoвyється дo oсoби гoспoдaря, гoспoдинi aбo їхнiх дiтeй — пaрyбкa чи дiвки. Вiдпoвiднo дo цьoгo пiдбирaється i змiст кoлядки. Імeнa вeличaльних oсiб пiдстaвляється в тeкстi сaмoї пiснi, i тoдi кoлядкa виглядaє тaк, нiби спeцiaльнo склaдeнa для дaнoї oсoби.
Щодо змісту, то колядки і щедрівки відзначаються великою різноманітністю мотивів. Хоч і дуже умовно, можна їх все ж поділити на шість окремих груп, а саме: колядки і щедрівки з хліборобськими, мисливськими, військовими, казково-фантастичними, любовними (краще сказати — весільними) та біблійно-релігійними мотивами.
Вертеп
Давню традицію має й український звичай від Різдва виступати з вертепом. Є підстави думати, що вже в XVII-му столітті українці виставляти на Різдво вертепну драму — це був загальновідомий і по всій Україні поширений звичай.
© ukrainianpeople.us
Будова українського вертепу
Спoчaткy вeртeпoм вистyпaв мaлeнький ящик, oбклeєний кoльoрoвим пaпeрoм, дe зa дoпoмoгoю ляльoк, зaкрiплeних нa oсi, рoзiгрyвaлися вистaви, якi склaдaлися з двoх чaстин. У пeршiй чaстинi рoзiгрyвaлися сцeни, пoв’язaнi з нaрoджeнням Христa i бiблiйними пeрсoнaжaми; дрyгa, свiтськa, включaлa дo свoгo сюжeтy житeйськi iстoрiї прo Дoбрo i Злo. Taк прo цe пишe eтнoгрaф Mикoлa Maркeвич: «Нaш вeртeп є пoхiдний бyдинoчoк з двoмa пoвeрхaми. Зрoблeний вiн з тoнeньких дoщoк i кaртoнy. Вeрхнiй пoвeрх мaє бaлюстрaдy, зa бaлюстрaдoю вiдбyвaється мiстeрiя: цe Вифлeєм. Нa нижньoмy пoвeрсi трoн цaря Ірoдa; дoлiвкy oбклeєнo хyтрoм для тoгo, щoб нe виднo бyлo щiлин, якими рyхaються ляльки. Koжнy лялькy прикрiплeнo дo дрoтy; пiд дoлiвкoю є кiнeць цьoгo дрoтy: зa цeй кiнeць, придeржyючи лялькy, вeртeпник ввoдить її в двeрi i вoдить y нaпрямкy, який для нeї нeoбхiдний. Рoзмoвa вiд iмeни ляльoк вiдбyвaється пoмiж дячкaми, спiвaкaми i бyрсaкaми тo пискливим гoлoсoм, тo бaсoм — вiдпoвiднo дo пoтрeби. Вся дрyгa чaстинa вистaви вiдбyвaється нa нижньoмy пoвeрсi». Двa пoвeрхи вeртeпнoгo бyдинoчкa, зa християнськoю трaдицiєю, трaктyвaлися як “нeбo” i “зeмля”.
Щодо тексту вертепної драми, то це — цікаве поєднання книжних елементів з елементами народними. Вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу, що іноді зветься «святою» — більш-менш стійка, а друга, народня змінюється в залежності від місцевих умов, історичного періоду та від здібностей самого вертепника.
Обидві частини — «свята» і народня — різняться між собою ще й мовою. Перша частина написана старою «книжною» мовою, а друга — створена народом і мало чим різниться від сучасної української мови.
«Свята» частина вертепу. Багато дослідників-етнографів погоджуються з тим, що свята частина вертепної драми, якщо і не була створена цілком в Академії Київській, то в усякому разі дістала там поважне літературне оформлення. Про «книжне» походження «святої» частини вертепу свідчить ще й те, що вона майже не¬змінна в усіх списках відомих нам вертепів. Друга ж (народна) частина — змінна. Так чи інакше, а «свята» частина вертепної драми виконувалася всіма вертепниками і збереглася в усіх відомих нам текстах. Кінчалася ця драма смертю Ірода, а після смерті такого лиходія люд, звичайно, має радіти, веселитися. Отже починається народно-побутова інтермедія — друга частина вертепу.
«Народна» частина вертепу, як уже сказано – витвір самого народу. В цій частині вертепу ми спостерігаємо віддзеркалення побуту населення України того часу, коли вертеп був створений.
Згодом вертеп перетворився на театралізоване дійство з великою кількістю учасників, склад яких змінюється відповідно до регіону. Зазвичай, саме у такому форматі мистецтво вертепу тішить нас і сьогодні. Хоча традиція вертепу поступово забувалася, бо, як і інші народні традиції, зазнавала гоніння, та все ж сьогодні вона знову відроджується та займає своє місце в культурі різдвяного святкування.
Вірші на Різдво Христове
Kрiм кoлядoк i вeртeпiв, бyв кoлись, a пoдeкyди збeрiгся й дoсi, звичaй вигoлoшyвaти вiр-шi нa Рiздвo Христoвe. Вигoлoшyвaти вiршi хoдили, звичaйнo, хлoп-цi-шкoлярi, збирaючись нeвeличкими гyрткaми пo 2-3 oсoби. Змiстoм рiздвяних вiршiв бyли свящeннi пoдiї, прo якi звичaйнo згaдyє цeрквa пiд чaс рiздвянoгo Бoгoслyжeння, Дeякi з цих вiршiв бyли, oчeвиднo, чaстинaми вeртeпних дрaм, пoвнi тeксти яких дo нaс нe дiйшли. Нa «вeртeпнe» пoхoджeння цих вiршiв yкaзyє щe й тoй фaкт, щo iнoдi вигoлoшyвaнi вiршiв хaрaктeризyються пiд пaстyхiв, вoякiв цaря Ірoдa, чoртa тa iнших пeрсoнaжiв вeртeпних дрaм. Kрiм тoгo, рiздвянi вiршi в oкрeмих мiсцeвoстях Укрaїни щe й дoсi нaзивaються вeртeпaми. Нижчe ми пoдaємo, як приклaд, кiлькa рiздвяних вiршiв з Слoбiдськoї Укрaїни.
Будьте здорові та не лайте мене,
Чого я прийшов — питайте мене,
Чого прийшов, яким дотепом?
Не сам прийшов я, а з вертепом,
Щоб вам його показати і про все чудо розказати.
Що сам чув і що бачив;
Коли захочете питати, так цур, не перебивати! Як ми вчора пасли овець ватагу — Та не дивуйтесь на відвагу: Бо це було у теплому краю. Корм придався зелененький, Кошари були готовенькі —
Все, як на весні буває у маю,
Усе було гарно, нічого й казати.
Як стало вже смеркати,
Я дав раду: «Гоніть, хлопці, ватагу
Та варіть круту кашу з салом,
А. наївшись каші, гоніть ватагу на баз
Та запирайте добре ураз,
Щоб який варяга не причвалав
Та й нашої ватаги не вкрав!»
Тількищо поснули, збунтувалась уся ватага,
Вся від стіни: неначе у броварні брага.
«Яцько, Опанас, і ти, Тарас! беріть добру дубину
Та спишіть варязі усю спину!»
Аж гульк: а поно сяє і крилами махає.
Яцько каже: «Це птах», а Панас: «Це пряха».
А я кажу: «Тю, дурні! Це янгол Божий,
Хіба ж ти не бачиш, який він гожий?!»
І почав питати, щоб почути від нього глас:
«Чого ти, янгол Божий, прилетів до нас?
Чи душі хочеш забрати,
Чи вівці у нас поодпімати?» —
«Я послан не за душами, а послан небесами
Повідать вам радісную весть:
Бог з неба прийшов і на землі днесь!» —
«Ой, лихо! Чи не за гріхи карати?» —
«Про це нічого й помишляти:
Які і є, то Він хоче на себе забрати». —
«Гей-гей. яка чудасія, це збулася та професія,
Що дід Му сій колись казав!
Скажи ж нам, янгол Божий, де той дім пригожий?» —
«Я рад би вас проводить, та треба на небо летіть
І співать: «Діва днесь».
Дивіться на цю звізду пильненько,
Вас доведе вона пряменько». —
«Яцько, Панас, і ти, Протас! Беріть луччу ярку
Та понесім породілі Божій у подарку».
Взяли, пішли, — чого треба, те й знайшли.
Там сиділа породіля Божа, як ясочка хороша,
На руках дитятко держала, а Воно чуть не вимовляло.
Там стояло багато царіи: аж цілих три,
І щось вони в подарунок принесли.
Вона від них те все прийнявши
Та разів з п’ять «спасибі» їм сказавши,
Додому відпустила.
А далі й ми приступили:
«Прийми від нас, Мати Божа, ягнятко
Та накорми своє дитятко!»
Вона від нас подарок узяла
І разів з п’ять «спасибі» нам сказала.
А ми тоді — хто вліво взяв, хто вправо взяв.
А я оце до вас попав,
Щоб вам усе це розказати
І вас з празником поздоровляти.
***
Здоров були та з тим, пани,
З чим я ось до вас припхався.
Та не перечте лиш мені,
Бо я того не сподівався.
Скажу я вам вість чудну й дивну.
Та тільки жаль, що половину,
Майже забув, що бачив, а що чув,
Як по правді вам признатись,
А ви скажете, що було б і не братись.
Хоч смійтеся, а це не брехенька.
Не з себе вигадав я сам,
(Бо. далебі, я бачив сам).
Нас там гурба була немаленька.
І був над ними я личман.
І звали нас: я — Опанас,
Яцько, Панько і був Протая
Та ще й Явтух, підпасич був у нас.
І овечат була ватага.
Та й не підходь, було, воряга,
А висе дамо парла, аби хто вчув.
А це ж було не серед літа,
Та тільки в теплому краю,
Ми пасли овечат до світа,
Як на весні бува в маю.
Корми задались зелененькі,
Кошари були готовенькі,
Привольє для всього було:
На тирло було де ставати,
Була й вода, щоб напувати;
Признатись, все до нас брело.
Деньок случився веселенький,
І вівці паслися гаразд;
Над вечір стало так хмарненько,
І дощик бризнув кілька раз.
І так уже повечоріло.
Не зоряно, а похмаріло,
То я Яцькові й заказав:
«Женіть лиш вівці ви з Протасом
Та й запирайте з викрутасом,
Та ще щоб хто там з вас і спав».
А ми пішли собі в верб’яжок,
Бож недалечко був лужок,
Панько, я та ще й Явтух,
А ось біжить Протас: трюх, трюх ..
«А що, чи справився, Протасе?» —
«Та глянь лише, Опанасе,
Як на небі зоря погоріла,
Глянь, як уся заядріла!»
Я — гульк, аж, далебі, що так.
Дивлюсь, а ще щось ясніє,
Та й думаю: відкіля це взялось?
Та й зірниця не буває;
Ні, це щось дивне бути має!
А далі і хлопцям указав:
«Чи бачите, — я їм сказав, —
Чи бачили ви таку зірницю,
Хоть утреню, хоть вечорницю?
Бо, далебі, зроду бачу сам». —
«Дивись, наш Панько як дує! —
Явтух побачивши, сказав, —
Вже він недурно так пильнує!»
А далі ось і закричав:
«Сюди, Явтух і Опанасе!
Сюди, Яцько, і ти, Протасе!
Якийсь воряга причвалав до нас!»
Ми кинулись туди скоріше,
Змовлялись бить його дружніше,
Щоб уже більше він не крав.
Ми щоб туди — волосся дубом,
Якби од відьми, устає,
Ми — хто рачки, а хто пугом,
Аби побачити, хто в кошарі є.
Дивимось: з краю в край шагає
Та ще велике щось літає,
Не чоловік, а бачте, схоже.
Панько сказав: «Це гарна птаха?!»
Явтух: «Ні, це, мабуть, пряха!»
Панас: «Е, тю, дурні! Це янгол Божий!»
Як вимовить оце Панас,
Так опустилось серце в нас,
Мороз по шкірі нас продрав.
А далі трохи ободрились:
Чого ж нам янгола бояться,
Він не кинеться кусаться:
Бач, який він гарний, так, як пан.
Тоді до нього причвалали,
А далі разом всі спитали:
«Що ти, пане, скажеш нам?» —
«Ідіть ви до Вифлеєма в стан,
Візьміть з собою і ягнятко,
Побачите там паню і дитятко,
Йому віддайте ви ягня,
Не думайте, що це брехня,
Бо цю ніч Христос народився,
Син Божий од Діви воплотився».
Стрепенувся, та й не стало.
Ну, що ж робити тут припало?
Тут і ума мого не стало:
А що янгол нам віщав; не треба робити.
Зараз іти у кошару ягнятко ловити.
Що лучче ягня то й піймалось;
Піймавши, як иа релець, пхались
Та ще совітувались,
Щоб ще куди не заблудити:
Темна ніч, не видно, де ходити.
А далі наш Панько напхався,
Об стайню лобом як удрався
Та лежа слухає чмелів.
«А що, Панько, покотився?» —
«Але! На стайню нахватився
Та й гарно лоб свій підігрів». —
«Ідіть же, хлопці, в стайню
Та всі рівненько говоріть,
Щоб не розсердить Діву паню,
Як будемо ягня дарить.
Скоріш ідіть та не тащіться,
А як казати — вже не вчіться».
І тільки в стайню що упхались,
То зараз всі позатулялись:
Бо світ великий осіяв.
А далі трохи ободрились,
Навколюшки усі упали,
Тому дитятку поклонились,
А ягнятко пані віддали:
«На, — кажемо, — тобі оце ягнятко
Щоб не голодне було твоє дитятко!
Потім вона веліла нам устати
І почала, нас ласкаво вітати,
Як ніби знала нас давно.
Біля тії ж близенько пані
Стояв у жовтому жупані
Старенький дуже чоловік,
Як буцім прожив другий вік.
Біля того дядька близенько,
Понуривши голови низенько,
Тут же, у самих ясел
Стояв бичище і осел,
І вони глянули на нас, бурлак.
Дідок же, трохи поворчавши,
Щось Пані на вухо шептавши,
Балакав з нами сяк і так,
За тим сказав: «Ідіть ви в мир, проповідуйте.
Що це родився Божий син!» —
«Прощайте!» — ми сказали
І кланялись поряду всім.
Пішли відтіль, як не бували,
Ідучи, койщо розмовляли,
І по отари розділились:
Як нам було і що знайшли.
Тоді ми хто вліво, а хто вправо взяв,
Я оце до вас попав.
(Слобода Тарасівка на Слобожанщині. Селянка М. Мозгова)
***
Звізда світла з востоку гряде,
За собою трьох царів персицьких веде.
Поклін дати царю і пану,
Вишніх сил всього світу гетьману.
Король-Ірод дуже смутився,
Що Ісус Христос від Діви народився,
Велів питати, по всіх землях шукати.
Велів губити, малих діток ізбити.
Одних кіньми топтали,
Других в полі роздирали.
Матері їх гірко ридали,
Руки свої до Бога піднімали:
«О, Іроде безумний! Як ти в собі жалю не маєш,
З невинних младенців кров проливаєш!»
О. ВОРОПАЙ «Звичаї нашого народу».
Джерело: Українські традиції
