У одному з храмів Львова проводять богослужіння мовою жестів (Відео)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr +

Підписуйтеся на наш канал в Telegram та сторінку в Instagram

Раз на тиждень, у неділю, тут відбувається незвична служба Божа — для спільноти нечуючих людей. Вона проходить із сурдоперекладом — мовою жестів, пише – Укрінформ.

Члени спільноти почали збиратися у храмі задовго до початку служби: щоб встигнути поспілкуватися. Приходять поодинці й сім`ями, з дітьми, які весело щебечуть. Вірні також жваво “перемовляються” між собою, очевидно, діляться новинами. При цьому у храмі зберігається тиша. Усі присутні знайомі між собою, адже збираються на “свою” недільну службу вже протягом восьми років. Спочатку вона проходила у храмі святого Михайла, що також належить студитам. Потім керівники Львівської архієпархії УГКЦ благословили спільноту на використання церкви Всіх святих: вона краще відповідає аудиторії і за розмірами, і за комфортністю. Це монастирський храм, тому тут менше руху, спокійніше.

Нарешті служки запалюють лампадки перед образами на іконостасі. Починається молебень. Священик і диякон проводять служіння двома мовами — звичайною і мовою жестів. Так само перекладають і спів служебниці.

А поза цим – все, як у звичайній християнській громаді — і сповідь, і причастя, і цілування образу Христа на вівтарі.

Після завершення служби отець Любомир, який її проводив, люб`язно погодився відповісти на кілька моїх питань.

– Отче, кому належить ініціатива проводити спеціальні служби для людей із вадами слуху?

– Церква опікується всіма. Але є серед нас люди, які потребують особливої опіки, зараз їх називають людьми з особливими потребами. Серед них – і нечуючі, і з вадами зору, і з неврологічними відхиленнями. Церква не може відвернутися від них, приймати тільки здорових. Ми всі є немічними. Власне таких церква кличе, горне до себе, служить їм, дає нагоду спастися кожній людині, незалежно від того, в якому вона стані — хвора чи здорова, чує чи ні, бачить чи не бачить. А в державі завжди були спільноти, які гуртувались довкола своєї біди. Серед нечуючих — і ті, хто народжувався з вадами слуху, і ті, хто через хворобу чи за інших обставин втратив його. І минулого і позаминулого століття церква опікувалася ними. Тепер на нашу долю випала така місія в цьому служінні. А все, що діється у церкві, — діється з благословення архієрея — єпископа. Він дає дозвіл священикові, а вже той виконує. І тут ми, з благословення архієрея, вже восьмий рік. А самій спільноті нечуючих пішов 13-й рік. Вона жива: вчиться на уроках з катехизації, ставить вистави, їздить на екскурсії в Карпати. Чудово вийшла вистава на хресну дорогу. Тепер готуємось до Різдва. Теж будуть і вертеп, і вистави.

За словами отця Любомира, на кожну недільну службу приходить 30-40 чоловік. Серед пастви є і чуючі віряни, які співчувають обділеним долею одновірцям і моляться разом із ними і за них.

– Це звичайні служіння, а що відбуваються у такій нетрадиційній формі, то донести Слово Боже потрібно до всіх. Ще один нюанс. За дозволом владики, священик під час служби повернений лицем не до вівтаря, як зазвичай, а до пастви. Щоб вірні могли побачити жести. Так проходить уся відправа, – розповідає отець Любомир.

– В Україні ще десь проводяться такі служби для спільнот з особливими потребами?

 

– Наскільки я знаю, є ще в церкві УГКЦ в Тернополі. За решту потрібно молитися нам всім, щоб були покликання у священників до місійного служіння серед таких людей. Це не просто. Для цього недостатньо знати мову жестів. Треба бути серед них. Треба бути одним із них, вникати у їхні обставини. Ці люди, зустрічаючись із якимось нерозуміння оточуючих, відмежовуються, ставляться до”чужих” насторожено. А коли бачать, що ти прийшов зі щирими прагненнями, хочеш бути їм товаришем — відкриваються, пускають тебе у свою спільноту, тоді вже мають довіру. Тому самих тільки жестів недостатньо. Треба розуміти, чим вони живуть, як живуть.

– І все-таки, як ви вивчали мову жестів?

– Ще потрібно вивчати, щоб вийти на професійний рівень. Є таке прагнення вдосконалюватися. А вивчав в Українському католицькому університеті, де були організовані спеціальні курси. І після того в жовтні 2011 розпочав перші служіння. Відтоді стараємось кожної неділі, кожного свята відправляти службу для нечуючих. Тепер уже, крім мене, її відправляє ще отець Михайло, є диякон.

– А як проходить сповідь, теж мовою жестів?

– Так.

– І ви розумієте все, що вам повіряють?

– Обов`язково мусиш розуміти. Це дуже тонка справа.

– Я спостерігала за сурдоперекладом і мені здалося, що молитовні жести, з яких він складається, красномовніші навіть за слова. Зокрема, у звертанні до Господа піднімають догори вказівний палець.

– Це не жест, це дактиль (абетка), який означає букву Г (Господь), сформовану вказівним і великим пальцями. Тільки у звичайній розмові нечуючих вона відображається опущеними донизу пальцями. А з поваги до Всевишнього — звернута догори. Взагалі нечуючі сприймають не сам жест, а те, як ви його подаєте, з якими емоціями. Вони і читають по губах.

Ще треба розуміти, що лексикон цих людей дуже обмежений — кілька тисяч слів. Тому, якщо ти правдиво переживаєш літургію, то обов’язково донесеш Слово Боже, і воно буде діяти у їхньому житті. Щоб донести живе Боже Слово, потрібно досконало володіти сурдоперекладом.

– А катехизація?

– Все, як у звичайних людей. Ми теж звичайні люди.

– Які ще спільноти з особливими потребами у нас обслуговуються?

– Витає таке бажання — налагодити спеціальні богослужіння для людей із вадами зору. Нечуючі моляться жестами, а сліпі — надзвичайно гарно співають.

– Але для них ще немає окремих служб?

– Для цього потрібно організувати спільноту, зібрати її.

Отець Любомир поспішив на урок катехизації. А храм ненадовго спорожнів. Незабаром сюди прийдуть на свої моління сестри-служебниці. А поки під високими склепіннями, що бачили короля Яна ІІІ Собеського з дружиною, який часто відвідував тут свою тітку — абатису Дороту Данилович, архітектора Павла Римлянина, який брав участь у побудові храму і розробив план монастирського парку, що був зразком садово-паркової архітектури ренесансної доби, та інших визначних осіб, стало безлюдно і тихо. Нічим не прикрашені стіни і стеля дихали якимось особливим віковим спокоєм, що викликав бажання подякувати Господові за всі блага, якими він тебе наділив і за те, що не залишає без своєї опіки і ласки й тих, хто чогось позбавлений.

Новини партнерів:
Поширити:

ЗАЛИШИТИ  КОМЕНТАР