Неділя, Грудень 3

«Мрію потрапити на Оперний театр і телевежу». Львівська руферка про любов до дахів

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr +

Ірина Особа вже кілька років підкорює дахи, щоб відпочити від міського гамору та побачити Львів таким, яким його не бачив ніхто.

Ірині Особі двадцять три, вона працює в коворкінгу Startup Depot організаторкою подій. А на дозвіллі – підкорює львівські дахи. Щоб ділитися світлинами з висоти, Ірина створила блог RoofLand, де можна побачити унікальні панорами Львова. Зараз їх уже двадцять дві – проспект Шевченка, площа Міцкевича, Ринок, Високий Замок, Городоцька та інші львівські місцини в різні пори року. Тvoemisto.tv розпитало Ірину про те, як дахи стали її любов’ю.

На перший свій дах я вилізла випадково, разом із знайомими. Відтоді в мене виникло бажання повернутись на дах знову. Дах – це завжди спокій і умиротворення. Люди зазвичай поспішають, дивляться під ноги, чимось стурбовані, й не підносять погляд догори, до неба. Що вже й казати про дахи. А ти в цей момент милуєшся Львовом, якого не бачила до того, із зовсім іншого ракурсу. Я мандрувала від даху до даху, аж мене почали називати руферкою.

Руфери – це люди, які живуть дахами. Вони ставлять собі чітку мету – вилізти на певний дах, і в будь-який спосіб намагаються її досягти. Я не знаю законів, які регулюють доступ на дахи, але очевидно, що це не найбезпечніше хобі. Особливо коли йдеться про старі будівлі, де сходи до горищ дерев’яні й не надто міцні. А мені до вподоби дахи історичних будівель, фото з яких я навряд чи знайду в Google.

Потрапити на дах можна по-різному. Або через сходи до горища, або через аварійні, адже більшість дахів – закриті. Спершу я завжди перевіряю останні поверхи всіх під’їздів: рідко, але двері на горище можуть бути відчинені. Також пробую відчинити замкнені двері – одного разу вдалося відімкнути замок власним ключем від квартири. Тому тепер щоразу пробую всі ключі, які маю при собі. А ще якось перелазила через поручні на висоті п’яти поверхів, аби потрапити на горище. Коли обираю дах, ніколи не знаю, чи він відчинений: бачу на прогулянці будинок, на який хочу потрапити, й відразу пробую.

 

До церков і банків важко потрапити без дозволу. Часом доводиться кілька разів приходити, щоб його отримати. Спершу просто запитую. В банку, якщо відмовляють, пишу заяву до служби безпеки або ж прошу адміністрацію провести мене до керівника цієї служби, щоб домовитись. Особливо часто мене питають, чи не збираюся я стрибати з даху і що про моє хобі кажуть батьки. У церкві ніякої заяви не напишеш, лише особисті розмови. Завжди потрібно бути ввічливою й мати певну власну історію, пояснити, чому тобі треба саме на цей дах. Бо пояснення «просто подивитися» навряд чи підійде. Відколи я маю блог, показую його й кажу, що хочу написати пост конкретно про цей дах. Цей аргумент полегшує вмовляння.

Мої найулюбленіші львівські дахи – на проспекті Свободи 6/8, на проспекті Шевченка, 7 (будинок профспілок) і дах Вежі Корнякта. Мрію потрапити на дах Оперного театру й на телевізійну вежу.

Коли створила блог, хотіла підкорити всі дахи Львова. Але згодом зрозуміла, що вигляд із багатьох будинків схожий і не вражає. Зараз я працюю над іще одним сайтом, куди, можливо, перейду з розділом по дахи. Фотографувати дахи я буду, поки це приноситиме мені задоволення. На жаль, не завжди маю з собою фотоапарат, тому всі нові фото – лише в телефоні.

Якщо хочете стати руфером, спершу підіть на відкриті тераси, на кшталт PartyFon чи Дому Легенд. Якщо зловите задоволення від побаченого й захочете ще, починайте підкорювати дахи. Підказати круті локації можуть фото інших руферів.

Львів із висоти – це любов. У ньому немає людей, маршруток і гамору. Тому мене лякає думка, що я не потраплю на той дах, на який хочу. А впасти я не боюся.

Ірина Ладика,
фото Ірини Особи

Поширити:

ЗАЛИШИТИ  КОМЕНТАР