205 років тому народився Михайло Вербицький – видатний прогресивний діяч, священик УГКЦ і композитор, творець гімну України “Ще не вмерла Україна”.
“Вербицький є найбільшим нашим, після Бортнянського, духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині”, — говорив колись музикознавець та композитор Станіслав Людкевич.
Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства. Високий художній рівень творів Вербицького, майстерність композиторського письма дають право називати його першим західноукраїнським композитором-професіоналом, незважаючи на те, що він не закінчував спеціальних музичних шкіл і сучасники вважали його аматором.
Він є автором музики до найголовнішої пісні країни – гімну.
Тривалий час вважалося, що вона була створена у 1862—1863 рр., але без відповідних наукових аргументів. Текст Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований близько 15 січня 1864 року. Ймовірно, це надихнуло отця Михайла (або йому було замовлено перемишльською “Громадою”) написати патріотичну пісню.
Початок 60-х років ХІХ століття відзначалося пожвавленням духовного життя в Галичині. Польська молодь носила “рогатувки”, польскі чобітки”, емблеми із зображенням орла білий орел на червоному фоні, співали на своїх зібраннях бойову пісню польських повстанців —”Jeszcze Polska niezginela”. Не відставали від поляків й молоді українці, вони вбиралися в червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі шапки, а от бойової патріотичної пісні не було.
І от у львівському журналі “Мета” № 4,1863 рік, з’явився патріотичний вірш поета з Бориспіля Павла Чубинського — “Ще не вмерла Україна”. Цей вірш припав Вербицькому до вподоби високопатріотичним змістом і легкістю форми. Спочатку він представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної “Громади” в Перемишлі, а згодом, щоб усі члени “Громади” могли заспівати разом, зробив з неї хорову композицію.
Урочисто заспівали “Це не вмерла Україна” хором, але ще не в якості гімну (це відбудеться через рік) в Перемишлі 1-го липня 1864 року.
“Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить” – таку рецензію написав Пантелеймон Куліш.
Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою “Кобзар”.
Михайло Вербицький народився на Надсянні (Явірник Руський, Сяноцький округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині це Польскі землі) в родині греко-католицького священика. Коли Михайлу виповнилося 10 років, помер батько, а матір, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним та його молодшим братом надалі опікувався їхній далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський – один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.
У 1828 році Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав, навчався і Михайло. Побачивши великі успіхи хору отеці Іван запрошував для роботи із хором провідних композиторів та диригентів.
В 1833 Вербицький вступив у Львівську духовну семінарію. Віе керував семінарським хором опанував гру на гітарі. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберіглося створене ним “Поученіє Хітари”, яке стало першим таким посібником в Україні.
Михайла двічі виключали з семінарії через “веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви”. Втретє Михайло припинив навчання через перший шлюб та необхідність утримувати сім’ю. Перша дружина — австрійка Барбара Сенер, померла через рік після одруження, залишивши Михайлу сина Івана. Ще перед закінченням семінарії Михайло Вербицький вдруге одружився, але нова дружина теж невдовзі померла, народивши сина Андрія.
Навчання Михайла Вербицького в семінарії проходило мляво. У 1837 р. він кинув богослов’я. Михайло Вербицький одружився, але сімейне щастя митця було недовгим. Через рік жінка померла, залишивши його із сином-немовлям.
Обтяженому сім’єю – двома малюками, та ще й без дружини, Вербицькому жилося вкрай нелегко. У період, коли він розставався із семінарією, доводилося заробляти на хліб уроками музики у приватних домах, викладав спів у вірменському монастирі бенедиктином, диригував хором Ставропігійського інституту.
У 1849 році у Перемишлі організувався театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича “Мир вам, браття, всі приносим”. Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час “Весни народів” 1848—1849 років.
Тільки в 1850 році Вербицький нарешті зміг закінчити Львівську семінарію і отримав ієрейські свячення. Він дістав посаду в с. Завадові, далі — в с. Залужа-Стрілки, а в 1852 р. став священиком невеликого села Млини, Яворівського району, біля Перемишля, де жив до самої смерті. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця, в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію.
Будучи священиком, він писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. “Єдинородний Сине”, “Святий Боже”, велично-пафосне “Алилуя”, яке в народі називають козацьким, “Отче наш”, причасний “Хваліте Господа з небес”, “Ангел вопіяще” та інші.
З відкриттям у Львові театру “Руська Бесіда” в 1860 композитор знову звернувся до жанру співогри. Для цього театру Вербицький написав побутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”. Твори Вербицького приблизно до Другої світової війни становили основу репертуару західноукраїнських виконавських колективів. Важко назвати будь-який концерт чи святковий вечір того періоду на якому б не звучала його музика. Композиції Вербицького міцно увійшли у практику домашнього музикування, витіснивши звідтіль низькопробні зразки зарубіжного бюргерського мистецтва. На його творчих традиціях виховувалося ціле покоління західноукраїнських музикантів.
В останні роки життя композитор вчителював, писав статті і музику. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер у селі Млинах (наразі це землі Підкарпатського воєводства Польщі) від раку язика.
Друг Вербицького, пропаґатор хорового співу в Галичині й на Буковині Іван Сінкевич писав у своїх спогадах, що композитор жив самотньо, позбавлений затишку. Маючи напрочуд веселу вдачу і снагу до життя, був змушений жити у далекому сільському закутку, майже ізольованому від культурного життя. На обідньому столі у композитора дуже часто не було нічого, крім яблук.
