Понеділок, Серпень 26

Помер найстарший воїн-доброволець війни на Донбасі зі Стрия

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr +

Підписуйтеся на наш канал в Telegram та сторінку в Instagram

На 71 році життя пoмер найстарший доброволець, який брав участь у вiйні на Донбасі, Владислав Бунецький з позивним «Сивий» із міста Стрий, що на Львівщині.

Про це у Facebook повідомив волонтер Назар Приходько.

«Захищати країну і державність «Сивий» пішов у віці 68 років. Вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Пройшов пeкло різних гарячих точок», – написав він.

За інформацією 2-ої резервної сотні ДУК ПС Львівщини, парастас відбудеться сьогодні, 9 серпня, о 20:00 год. в Церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії, яка знаходиться за адресою: м. Стрий, вул. Богдана Хмельницького, 78. Чин пoхорону розпочнеться завтра, 10 серпня, о 14:00 там само.

«Народився Владислав Бунецький 3 серпня 1948 року. 4-х місячною дитиною разом з матір’ю засланий в Іркутську область, батько був зaсуджений на 10 років таборів за 58 ст. «УК СССР». Без права повернення в три області: Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську. Повернутись на рідну землю oкупанти дозволили аж у 1978 році.

Після повернення в Україну перші слова були: “Боже, я попав в Америку!” Така різниця була між Росією і моєю Стрийщиною. Жив із батьками в родовому домі. Дядька вже не було. Будинок – за 300 метрів від хати, де колись мешкав батько Степана Бандери. Родина Бунецьких там зробили музей провідника.

Познайомився зі стрийчанкою Галею. Мала троє дітей: Назару – 2 роки, Ірині – 11 й Андрію – 14. Розлучилася з чоловіком, бо погано ставився до неї. Виростив усіх, підняв на ноги. Галі вже 13 років немає.

14 червня 1992 року приніс батьку листа про реабілітацію. Він подивився на нього, заплакав і за два дні пoмер.

Діти подарували ноутбук. Навчився користуватися ним. Зареєструвався в соцмережі. Зайшов на колонку знайомств. Там мене побачила Оля. Ми овдовіли одного року. Вона з Луганщини. Проте донька жила на Львівщині. Побачила, що я – галичанин, і вислала смайлик. Я відповів. Так зав’язалося знайомство. Це був серпень 2013-го.

Оля писала: “Якби була у Львові, ми б зустрілися”. Відповідав: “Приїжджайте, чекаю”. Не наважувалася першою зробити такий крок. І я не міг. Мав на руках маленьку онучку. Донька працювала, заробляла гроші. Ми переписувались осінь, зиму. Лише весною 2014-го отримав пенсію і поїхав до неї. Побув два тижні. Оля виявилася файною жіночкою, господинею. Потім приїхала у Стрий. А там почалась вiйна. Оля запрошувала на Луганщину. Казала, так їй буде спокійніше. Погодився. Діти зраділи, що нарешті не сам.

 

На початку російсько-української вiйни у 2014 році перебував у пoлоні сeпаратистів. Брав участь в бoйових дiях на Донбасі у 2016-2018 рр. в складі ДУК ПС.

Утримували у величезній кімнаті, повній ящиків з-під боєприпасів. Були порожні фляжки, щоб могли ходити в туалет. Раз на день давали поганючу баланду. Оля викупила його – заплатила 6 тисяч доларів. Продала всі свої коштовності, ще позичила у людей.

Один із бандитів сказав: “На первый раз отпускаю. Второй раз живой не выйдешь. Понял?” кажу: “Да”. – “Нет, ты понял, бл… ь, меня?” – “Да, понял”. Вийшов, до чергового: “Де телефон, який забрали в мене?” Цей нагло кричить: “Какой телефон, с… ка? Иди отсюда!” Плачу зі злості, матюкаюсь. Оля зустрічає: “Мовчи, прошу, мовчи”. Приїхали додому. Ходжу, не можу заспокоїтись. Оля каже: “Вони тебе у спокої не залишать. Маєш їхати”. – “Куди? 20 гривень у кишені.” Попросила почекати до ранку. Наступного дня приносить 650 гривень – позичила в когось. Дала півхлібини, дві банки тушонки: “Тікай”.

“Полями їхав велосипедом, десь – пішки. Добрався до Луганська. Звідти – до Нового Айдара. У Щасті зустрівся з нашими бійцями. Попросив листочка. Намалював карту позицій сепаратистів міста, де ми проживали. Шахта, зерносклад, комбінат, двоповерховий дім біля автостанції, будинок міської ради. Там було найбільше скупчення російських військ.

Благополучно добрався у Стрий і став чекати на Олю. Приїхала за кілька днів. Живе в мене досі. Подружилася з багатьма жінками. А ось рідні сестри в Росії її не розуміють. Називають нас хyнтою, фaшистами.

У Стрию продовжував займатися розкопками зaхоронень НКВС і волонтерством. Збирали одяг, харчі й відправляли на Донбас. Але відчував, що роблю замало. Деякі з наших стрийських хлопців вoювали на передовій як добровольці. Влітку 2016-го вирішив поїхати з ними.

Рідні розуміють, що я продовжую справу батька. Допоки руки зможуть держати автомат, передову не покину. Воюватиму до перемоги”, – згадував Владислав Бунецький.

Новини партнерів:
Поширити:

ЗАЛИШИТИ  КОМЕНТАР