Неділя, Грудень 3

УкрАінци і українці: чиє це місто?

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr +

Пише Богдан Марциняк- Волошин, «Вголос»

“Не хочеться про це писати. Бо якось завжди маєш надію, що люди кращі, ніж здаються, віриш в силу культури і виховання. Але люди виглядають все гірше, а надії на краще – все менше. Львів стрімко перетворюється на донецьку філію. Від російської мови і попси уже не сховаєшся навіть на околиці…

Якщо раніше до Львова туристи приїжджали подивитись замки і музеї, то тепер туристичний вал накриває засніжене місто з бажанням «бухнуть і оттянуцца». Не вдаватимусь в економічні чинники цього явища, підозрюю, що багатьом це подобається, особливо тим, хто на туристах копійку товче. Скажу як пересічний львів’янин, який тепер оминає милу серцю площу Ринок десятою дорогою. Мені дуже незатишно в такому Львові. Але якщо раніше можна було «емігрувати» від шарварку і ґвалту десь на околицю до своїх, то тепер це не допомагає.

Тут теж з’явилось багато нетутешніх. Крикливих і рускогаварящіх. Ще рік тому ці люди сором’язливо перепитували російською назви вулиць і напрямок транспорту, а нині їх дуже чутно. Настільки, що лише їх і чутно. Мову не вивчили і не збираються, освоїлись настільки, що не приховують ворожості до всього їм незрозумілого.

Да я нічьо ні панімаю па вашему! – кричить тьотка на касі супермаркета. – Аб’яснітє па чєловєчєскі, я же вам дєньгі плачу!

Касир намагається ґречно щось пояснювати, але «клієнтку» не проб’єш. Проте мужньо не здається і продовжує щось їй втовкмачувати українською. Нарешті незадоволено розраховується і рулює з повним возиком харчів до автівки.

У черзі місцеві обурюються, що люди, які вже тут досить довго живуть, не хочуть вчити мови та ще й нахабніють.

А што ви хатітє. Ми здєсь чєрєз ваш етат Майдан. Прішлі амєрікоси і здєлалі вайну на Данбасє. А ми страдаєм… – озвався сорокарічний чоловік.

Як вам так тут погано під «америкосами», то їдьте назад, – сказала старша пані.

А я імєю права тут жіть, я укрАінєц, такой же как ви. І нє указивайтє. І магу разгаварівать на любом язикє, каком захачу. Но мнє бліже рускій.

Я собі тихо подумав – якщо він українець, то хто тоді я? І решта галичан? Рогулі? Западєнци? Бандєравци?

Здається, на третій рік війни таких питань і таких «клієнтів» на українській землі не мало б бути. Але вони не лише є, а ще й множаться. Зрештою, нічого дивного – якщо досі діє “мовний закон” Коліснічєнка-Ківалова, українська мова досі мова меншості, а державні службовці порушують закон, спілкуючись на службі мовою окупанта.

Рік тому на Львівщині було лише офіційно зареєстрованих переселенців зі сходу країни – понад 10 тисяч. Реальна цифра, очевидно, суттєво більша. І потік зростатиме, бо люди розуміють, що добра там чекати годі і в кого є заощадження – перебираються ближче до західного кордону. Багато поселенців у Трускавці і Дрогобичі, кримчани поселяються в районних центрах, ближче до землі, поля, донеччани і луганці віддають перевагу Львову. Як свідчить опитування – 90 відсотків переселенців хочуть оселитись у нас назавжди.

 

Що ж, Бог з вами.Тільки не будуйте у нас в Галичині свій Донбас. Працюйте, бізнесуйте, плекайте дітей, любіть край, в якому живете. Але не бикуйте. Бо добра з цього не буде. Комуністів запитайте.

Цікаво, що в загальній масі переселенців виділяються кримські татари, які намагаються знайти своє місце в галицькому світі, вчать мову, контактують із нашим людом. Однак чимало переселенців закриваються у внутрішньому гетто, або маргіналізуються. У нас в будинку винаймала помешкання сім’я з Донецька. Не олігархи, але й не бідували. Середній клас. Усе б нічого – та з п’ятниці до понеділка весь дім гудів від їх загулу. Билися, викидали меблі з балкона, верещали. На будь-які вмовляння мати совість і якось зважати на сусідів – не реагували. Їм просто було смішно, реготали до гикавки. Врешті поїхали, коли розвалили в квартирі унітаз…

Цих людей чомусь обурює, що у нас говорять українською, шанують давні традиції, відвідують службу Божу, не жбурляють сміття під ноги. Їх це навіть дратує! Не всіх, звичайно. Але багатьох. Так повертайтесь тоді назад, ходіть в донецькі пельменні, читайте Пушкіна вголос в Макіївці, співайте «наш адрес нє дом і нє уліца» в Антрациті. І буде вам щастя. Але ж ні! Коли закидаєш таку пропозицію прибульцям зі сходу, вони надувають щоки і гордо заявляють – ми укрАінци!!!

Інколи я жалкую за совком. Бо тоді було все очевидно: російською ві Львові говорили колонізатори-«асвабадітєлі». Чіткий маркер – чужі. Відповідно й ставлення. А нині навіть чужі – «укрАінци»…

Свідомий того, що світ глобалізується, мігранти становлять значну частину населення мегаполісів. А у нас ще й війна. Але мають бути визначені чіткі правила співжиття різних громад і станів в суспільстві. В іншому випадку – виникатимуть конфлікти. Ці правила повинні розробити держава і громадські організації. Але держава нині слабка як ніколи, державні очільники зайняті поповненням своїх декларацій, а громадські активісти перейняті допомогою армії. Це важливіше… На жаль, у нас чухаються лиш тоді, як грім вдарить.

І, наостанок. Передбачаю, що мені дорікнуть російськомовними патріотами, які захищають Україну від мордовських загарбників. І дарма, бо не думаю, що ці воїни воюють за те, щоб вулицями Львова чи Києва бикували «укрАінци», які ненавидять все українське. Тому, поки грім ще не вдарив, а місцева влада і далі фестивалить межи сміттєвих териконів, мусимо усією громадою добре поміркувати про те, як нам давати раду з цим культурологічним і ментальним лихом. Чим швидше щось придумаємо – тим краще для нас.”

Автор: Богдан Марциняк-Волошин, «Вголос»
Малюнок: Олега Коваленка

Поширити:

ЗАЛИШИТИ  КОМЕНТАР