Роботи Івана Марчука – українського художника, генія сучасності

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr +

Український народний художник України й живописець Іван Марчук, який входить до списку 100 геніїв сучасності за версією британської газети Daily Telegraph, сьогодні, 12 травня святкує свій 84 День народження!

Пропонуємо ознайомитись з кількома його видатними роботами. До речі, Іван Марчук власні картини зрідка дарує і ніколи їх не продає. “Я міг би мати купу грошей, але мені вона, ця купа, не потрібна. Бо я живу один, мені нема з ким розмовляти. А картини — це моя дітвора, я сам”, пише dt.ua.

Художник Іван Марчук у 1965-1970 © www.lvivcenter.org

Його майстерня в центрі Києва розташована під дахом одного зі старих будинків. Стеля в тріщинах, за вікном — тьмяне світло, мало меблів і багато картин, овіяних тишею. На стінах — афіші виставок, що відбулися. Господар майстерні — невисокий сивий чоловік із прямою спиною і суворим профілем. Показуючи ряди полотен, він немов перегортає їх, викликаючи тим самим якесь особливе відчуття. Ти розглядаєш у мільярді переплетень кожну окрему лінію і нишком доторкаєшся до полотна, відчуваючи фактуру фарб — цих провідників чарівного світла, що його випромінюють роботи справжнього художника. Іван Степанович, помітивши мою реакцію, по-доброму мружиться й виходить з кімнати, залишаючи наодинці з картинами. Але, ідучи, він продовжує дивитися на мене очима смутку й самотності — очима своїх полотен.

Іван Марчук народився на Тернопільщині в травні 1936 р. З дитинства він любить згадувати, як його батько вправно розв’язував складні задачки з арифметики й майстерно плів взуття з соломи, а сам він читав сусідам при світлі лампадки газету “Правда”. Траплялося, Івась забирався в чужі сади і ласував яблуками й вишнями, і за це летіло йому від обурених хазяїв каміння в спину. Але найбільше запам’яталася самобутня краса простих речей — полів, лісів, неба, сонця, з яких потім народжувалися його пейзажі.

Закінчивши сім класів освітньої школи, Іван Марчук вступив до художнього училища, а потім — до Львівського інституту прикладного мистецтва. Там навчали здебільшого азів соцреалізму, що було очікувано, але сумно. На заводі ужиткових матеріалів, куди майбутній художник улаштувався працювати, теж панувала ідеологія законної радянської одноманітності. Оскільки крокувати в ногу з художнім стандартом усе одно не виходило, одного разу Іван вирішив для себе робити тільки те, що схоче. А хотілося недозволеного — самовираження. Виплеснутися на папір, вчавити всього себе в альбомний аркуш! Забути все, чого навчали, писати не за законами класичного живопису, а взагалі по-своєму, писати своє, себе! У ті роки він починав писати картину, не знаючи, якою вона буде, і не надто переймаючись результатом.



Перші роботи, створені в несвідомому прагненні пізнати самого себе, невдовзі оформилися в серію “Голос моєї душі”, яка стала основою для всіх наступних його напрямів. Ці картини — про повернення, про подорож додому. У той період художник використовував живописну техніку “пльонтанізм” — тонкі довгі мазки (від слова плентатись). Пейзажі Івана Марчука — суцільно “виплетені”. Накопичена й збережена краса дитинства, життя, часу знайшла свою форму, ставши мерехтливим потоком світла й тіні.

Тієї пори Іван Степанович шкодував лише про те, що фізично не міг малювати стільки, скільки хотілося. Однак, щойно до нього прийшло визнання, його заборонили, тобто, як тоді було заведено, просто забули. Спілка художників робила вигляд, що такого майстра не існує, і ненав’язливо натякала, що сперечатися не варто. Марчук ховав картини в знайомих, страждав від неможливості виставити їх і чекав випадку втекти. А тим часом удосконалювалася його майстерність. Полотно перестало бути засобом пошуку і стало метою існування. Не малювати він більше не міг.

Можливість утекти з’явилася надто пізно, коли перебудова вже йшла повним ходом і до незалежності залишалося всього кілька років. Напевно, на той момент по-справжньому важливим залишалося одне: повернути собі відчуття волі. Іван Марчук виїхав, кинувши дружину і половину картин. Жив спочатку в Австралії, потім у Канаді й Америці. У тому світі, де він опинився виїхавши з СРСР, люди не жили, але працювали, а йому тільки цього й треба було. На Заході Іван Марчук не лише здобув популярність, а й сколотив багатство. Щоправда, через дванадцять років повернувся. Мовний бар’єр і духовна самотність обтяжували давно, але поштовхом стали події 2001 р. Через тиждень після теракту в Нью-Йорку, свідком якого він був, Марчук зібрав речі, віддав ключі знайомим і сказав, що, скоріш за все, не повернеться. Так і сталося.

Сьогодні для нього немає батьківщини — є болісна, вистраждана прив’язаність до місця. Він шкодує, що повернувся. Йому обіцяли визнання, пошану, власний музей, але керівні особи, які роздають обіцянки, змінилися, і тепер про художника згадують лише зрідка. При цьому британська газета The Daily Telegraph внесла його до списку 100 геніїв сучасності. Він лауреат Шевченківської премії і заслужений художник України. Проте сьогодні для нього це не має значення. Своїх картин — а їх понад чотири тисячі — він не продає попри великий попит. Живе Іван Марчук один. Час від часу його відвідують дочка з онуком. Він читає газети, годує синичок, нарікає на владу й сердиться на молодь. І щодня вранці, попри все, стає до мольберта. Кілька останніх років художник працює над серією “Погляд у нескінченність”. Це десятий цикл у його творчості. Тепер це абстрактний сюрреалізм, знову — новий напрям, знову — унікальна техніка. Сам він каже, що це новий Марчук. І, дивлячись на картини, важко не погодитися з ним.



Краса в його роботах — портретах, пейзажах, абстракціях — це краса самої природи. Складні деталі створюють неповторно цілісний образ. У його полотнах є й безум, і задушлива туга. Є й спокій, але він завжди в минулому часі. Спокій Марчука завжди в тому, що відійшло безповоротно.

Іван Степанович гірко жартує: переживання за країну вбивають бажання малювати. Але він лукавить: не творити він не може. У ньому немовби уживаються дві різні людини. Одна — рвійна, неспокійна, вимоглива, інша — самозаглиблена й споглядальна. Одна прагнула зовнішнього благополуччя, інша нехтувала ним задля живопису. Утім, усе життя він жадав тільки одного — писати. Сьогодні скаржиться, що йому тісно в майстерні, але насправді йому тісно в самому собі. І тому як художник Марчук ніколи не вичерпається.

Поширити:

ЗАЛИШИТИ  КОМЕНТАР