Субота, Березень 23

Невідомі легенди Львова

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr +

Кажуть, Львів, або як його ще називають Лемберг, своєю атмосферою нагадує Прагу, Відень або Краків. Це місто, в якому кожна вуличка, кожен камінчик зберігає свою легенду. А його величне ім’я розповідає про насичену історію міста.

Львовознавець, екскурсовод Петро Радковець пояснює, чому людям цікавіше слухати легенди, ніж реальні історії: “Легенди, казки, байки присмачені, їх спеціально адаптовують, щоб людям було цікавіше слухати. До реальних історій легенди зазвичай не мають жодного стосунку, хоча буває різне”.

Легенда стародавнього Лемберга

Відповідно до старих літописах, Львів заснував і назвав на честь свого сина Льва Даниловича князь Данило Галицький. Однак львів’яни люблять розповідати іншу романтичну легенду про походження свого міста.

Давним-давно на місці майбутнього Львова, у високих гір тулилися маленькі села. Гори покривали великі ліси, де селяни могли успішно ховатися від набігів ворогів.

Але одного разу відвернулася від них удача – стали пропадати люди. З’ясувалося, що їх краде цар звірів – лев. Він підстерігає тих, хто насмілюється поодинці ходити по лісі, ударом могутньої лапи глушить і з’їдає у своїй печері. Паніка охопила всі села в окрузі.

Одного разу в корчмі з’явився хоробрий лицар, який пообіцяв убити хижака. Він попросив скувати йому меч і лати такої міцності, щоб жодна сила не змогла зламати або зігнути їх.

День і ніч безперервно працювали сільські ковалі, але марно. Здавалося, що зла доля невідворотня. Про цю біду дізнався якийсь мандрівник, який заблукав і зайшов підкріпитися в корчму біля кузні.

Він сказав, що знає, як перемогти звіра. Нехай всі юні дівчата вколють голками мізинець і крапнуть по дві-три краплі крові до загального чану, куди потрібно буде занурити зброю і лати.

Селянки так і зробили. І левові ікла й пазурі нічого не змогли зробити з зачарованими обладунками. Тоді лицар відрубав чарівним мечем голову лютому і кровожерному леву, а потім посадив її на меч і показав людям кажучи: «Ви вільні!»

З тих пір гору, де сталася ця історія, прозвали горою Лева, а місто, що виріс під горою – Львів.

Була ця історія насправді, чи це просто вигадки люду достеменно невідомо. А те що Львів місто яке зачаровує всякого, хто бодай раз побував тут, не відворотній факт. Вулички, бруківка, Ратуша, кнайпи, кав’ярні – це все створює певну, притаманну лише Львову, атмосферу.

Господній знак

Колись на місці Вірменської церкви знаходився сад, в якому росли завезені з Вірменії дерева й кущі. Одне дерево давало такі плоди, що коли їх розкраювали впоперек, то вони завше показували хрест. То була айва.

Багатий львівський вірменин Юрко Івашкович звернув увагу на це і розцінив як знак Господній. Коли вирішено збудувати на Вірменській вулиці церкву, то в основі плану поставлено форму грецького хреста, яку побачив Івашкович в розрізаній айві.

Годинник Бернардинів

Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами.

На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів.

Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство?

Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.

І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами.

Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?

І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.

З тих пір у пам’ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.

Львівська «каторга»

Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році будування Ратушевоі вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п’яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив.

Їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати.

Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними. А чимало батьків самі приводили своїх синів і віддавали, як тоді жартували на каторгу.

Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам’ятку про той час, коли гультіпак відправили „на галери”.

Що любов сполучить

Цю історію можна було б назвати „Львівські Ромео і Джульєтта”.

У 1594 році з далекого Кріту привіз вино італієць Мікеліні. Частину товару замовив для себе український купець. І от у нього вдома побачив італієць юну Пелагію, доньку купця. І з першого погляду закохався. Відтоді уже частенько шукав якогось приводу, аби завітати до них, аж поки й Пелагія не відповіла взаємністю.

Італієць втратив будь‑яке бажання вертатись додому. Молоді люди шептали одне одному чутливі слова, а батьки прихильно спостерігали за цим, бо італієць припав їм до вподоби. Проте страшне лихо вже підкрадалося до Львова: чума.

 

Вона вже не раз збирала своє чорне жниво по всій Європі, та от нарешті і сюди завітала І щодня косила десятки людей.

Даремні були молитви, даремні цілодобові служіння по церквах.

Мор не обминув і купцевої садиби. Пелагія захворіла. За суворим приписом усіх зачумлених виносили за межі міста і залишали в саду, де за ними доглядали монахи. Та Мікеліні не покинув своєї коханої і не відходив від неї, як умів потішав і вселяв надію на одужання.

Але дівчина була приречена. Мікеліні поховав її на православному цвинтарі церкви Благовіщення. А за дев’ять днів і сам зліг. Видно далося взнаки спілкування з хворою. Помираючи, прохав Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їхніх могилах вимурувати одинакові нагробки.

Так воно і сталося. На обох могилах поставлено нагробки, на яких вибито по парі сердечок, пов’язаних галузкою лавру. А внизу вірш львівського поста Шимона Шимоновича: Що любов сполучить, І смерть не розлучить.

Відьми на Лисій горі

Коли засновували Львів, зaмок стояв спочaтку нa Княжій горі. Але тaм дмели тaкі вітри, що король Лев перебув у тім зaмку лише одну зиму і змушений був збудувaти Низький зaмок нa горбі. Коли під чaс нaпaду ляхів нa Львів у 1340 році зaмок нa Княжій горі погорів, його вже не відбудовувaли. Довгі чaси горa стоялa пусткою, без лісу, і почaли нaзивaти її Лисою. Лисa горa стaлa улюбленим місцем зaбaв відьом, чaрівниць і чортів, які мешкaли в околицях Львовa.

І відьми розлітaлись по місту, виловлюючи всіх, хто поночі тинявся вулицями. А ще вони літaли нaд містом, шукaючи, хто зaбув ключa у дверях. Вони ключі викрaдaли і приносили своєму пaнові. А в тому будинку, де вкрaдено було ключa, вже ніколи спокою не було. Відьми дістaвaли влaду нaд господaрями і змушувaли їх гризтися між собою, товктися і жити в постійних чвaрaх. Тому, коли в якійсь родині не було лaду, то кaзaли, що видно, з їхньої хaти ключa відьми вкрaли.

Наступною містичною оповідкою, є колійова (залізнична) легенда про потяг-привид

1861 року було запущено в дію залізничний маршрут Львів–Перемишль. Він був першим в Галичині і в Україні загалом. І ось через декілька років після цієї події на львівських коліях стали виникати загадкові і чудернацькі трафунки. Налякане колійове начальство хотіло усіляко приховати їх, але про ці дива вже почали патякати бульварні часописи.

На львівських коліях з’явився якийсь загадковий потяг, що не був вписаний у жодні державні реєстри і розклади руху. Він з нечуваною швидкістю несподівано виникав у найнеочікуваніших місцях і зі сатанинським гуркотом так само несподівано зникав у невідомому напрямку, однак, не спричиняючи жодного зіткнення і жодних аварій.

Цей потяг було неможливо ні наздогнати, ні затримати. Залізничники були у люті і розпачі, тому що пасажири, налякані чутками, все менше і менше користувалися потягами. Містичний потяг з’являвся то на дорозі зі Станіслава до Львова, то у напрямку до Варшави чи Відня. Аж от одного вечора з’явився і на львівському двірці. Люди чекали на поїзд із Відня, який прибував із західного напрямку точно секунда в секунду. Вже було видно з вікон веселі обличчя пасажирів, коли зовсім з протилежного, східного напрямку гігантська сіра маса потяга-привида, як шалений вихор, летіла тією самою колією назустріч Віденському. Жах охопив усіх. Зіткнення не оминути! Ті хто стояв на пероні, бачили як з вікон сатанинського потяга, регочучи, визирали відьомські личини пасажирів.

Але скажений потяг, замість того, аби вщент розтрощити свого товариша миттєвим зіткненням лоб в лоб, з блискавичним шалом пролітає, як імла, наскрізь через усі вагони потяга Відень–Львів і зникає у пітьмі. На пероні спокійно стоїть неушкоджений пасажирський, і лише дуже налякані застиглі обличчя пасажирів, повернуті у західному керунку, свідчать, що щось страшне і містичне відбулося на львівському пероні.

Шалений потяг не дуже часто, але ще декілька місяців тероризував залізничників і пасажирів різних потягів, а потім зник так само безслідно, як і з’явився.

Привид пані, який лякав австрійських офіцерів

Наприкінці ХІХ століття колишні офіцери австрійської армії розповідали цікаву історію. Казали, що на узгір’ї Цитаделі у Львові колись жила пані, яка за життя навідріз відмовлялась продати державі свій будинок, а по смерті лякала усіх, хто бував у її обійсті. Військові розігрували в карти, хто ж проведе ніч у її будинку. Францішек Яворський, польський історик, публіцист, навіть згадував, що львів’яни неодноразово зі захватом спостерігали, як австрійські офіцери у білих підштаниках опівночі вискакували із її будинку, втікаючи звідти щодуху

Юлік із бібліотеки

Центральна міська бібліотека імені Лесі Українки, що знаходиться на вулиці Мулярській, теж має свого привида – Юліка.

Приміщення, де знаходиться бібліотека, дуже старе і має свою історію. Тут колись був прихисток для безпритульних євреїв, будинок мав таємні входи і виходи для тих, хто мусів перейматись за своє життя. Що ж до Юліка, то він зі своєю дружиною пані Анною мешкав по ліву сторону бібліотеки, там були жbтлові кімнати. По його смерті з кімнати все повиносили на горище, бо хотіли справити поминки. Вже тоді почало творитись щось дивне: на горищі піднявся страшенний шум, у сервантах все побилось. Після того працівники неодноразово чули, як хтось чалапає коридорами бібліотеки. Бувало, що вмикає у кімнатах вимкнене світло. Збиткуючись Юлік, буцімто хоче сказати, що ви собі тут сидіть.

Новини партнерів:

Підписуйтеся на наш канал в Telegram та спільноту в Facebook
Поширити:

ЗАЛИШИТИ  КОМЕНТАР