П’ятниця, Квітень 20

Борщ по-бандерівськи. Гастрономічна культура «лісової армії»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr +

«…Я підійшов до одної студні напитися води, але там побачив баньку з молоком. Я витягнув баньку з студні і почав пити зверха сметану. Кілька разів собі потягнув і пізніше щось тверде приплило з молока до моїх вуст. Ага, масло, я собі подумав. Відчинив широко уста і клацнув зубами, а то, най би його дідько взяв, була жаба».

“…Між нашими приготованими харчами почали стрільці везти 7 шт. ковбас. Одну вкрав кіт, одна загубилась по дорозі, одну покушали, дві привезли. Лишилось загадкою, де ще дві ділось, до сьогодні не відгадано”.

Курінний Володимир Щигельський-‘Бурлака’ згадував: “По загонах, помимо моєї заборони, хлопці крадькома порпають бараболю. Дивлюся крізь пальці, бо я такий самий голодний, як і всі”.

“Тоді було дуже важко з харчами, стрілецтво — голодне. Командир ‘Біс’ дав наказ декільком стрільцям йти на фільварок, що знаходився в напрямку Сіняви, і привести звідти бичка. Наказ хлопці виконали, бичка привели, вбили і поділили на частини” – Інколи вилучення продуктів з господарств відбувалися з дозволу командира, який не бачив іншої можливості нагодувати виснажених бійців.

Надто по-різному оповідають джерела про те, чим харчувалися українські повстанці під час і після Другої світової війни: у цих оповідях є місце і голоду, і гумору.

Як прохарчуватися у лісі у війну

Часті перебої з підвезенням продуктів до бійців УПА призводили до самовільного захоплення упівцями продуктових запасів в окремих селянських господарствах.

Ці випадки не були поширеним явищем, адже, свавілля такого роду могло призвести до зниження підтримки місцевого населення і підриву таким чином системи запілля в тих чи інших місцевостях. За мародерство в УПА строго карали, аж до смертних вироків.

Набагато частіше повстанці практикували збройні напади на господарські об’єкти, контрольовані німецькою, польською чи радянською стороною. В одному з листів від 11 листопада 1943 р. провідник ‘Володимир’ пише: “[…] Дозволяється перевести акції (скоки) на кооперативні продукти, що є у польських та неохоплених селах”.

В одній з інструкцій 1945 р. зазначалося: “Наладнати господарчу розвідку по ворожих господарчих об’єктах, базах і т.п. з ціллю перебрати це для себе”. Зі спогадів учасників запілля видно, що, до “ворожих” господарств зачисляли і ті, власники яких були помічені у зв’язках з НКВД (робота в якості інформаторів, агентів тощо).

Бійці сотні УПА Петра Мельника-‘Хмари’ (п’ятий зліва) обідають у родини в Румунії під час рейду, 1949 рік. З фотоальбому “Армія безсмертних” (Львів, 2006)

Заготівля продуктів часом перетворювалася на неймовірні пригоди з гострими відчуттями. Невідомий повстанець згадує, як перебуваючи у лісах Ярославщини у 1946 р. під час облави отримав наказ “дістати хліб, масло, сир і тютюн”. Виконуючи завдання, натрапляв то на більшовиків, то на допитливих селян, які могли викрити повстанців.

Довелося вигадувати переконливе прикриття: “Я був “рольнік”. Будівник демократичної Польщі. Лише біда була в тому, що в дійсності я не був “рольніком”, бо в тачці під гноєм були гарно запаковані сухарі. Цей “гній” я возив до другого дня”.

Іван Лико розлого описує історію з непокірним бугаєм, якого повстанці ледве забрали з господарства селянина: “[…] прив’язали шнура до ядер бугая і так довго вели його, тримаючи на дрючках, а третій шарпанням за шнур дозаду нагадував бугаєві о смирности”.

В організаційній документації націоналістичного підпілля йдеться про потребу заохочення населення до здачі продовольства і матеріалів у фонд УПА. Селянським господарствам, залежно від рівня достатку встановлювали норми здачі різних продуктів, які вони, за бажанням та по-можливості, мали виконувати. Документальним підтвердження пожертви для “лісової армії” ставали бофони [своєрідні облігації, за якими люди жертвували “на бойовий фонд” — І. П.], які вручали господарю. Проводився ретельний облік отриманих продуктів із зазначенням імені та прізвища господаря, адреси його проживання, ваги продукту, його найменування.

Такими бофонами бійці УПА розраховувалися за надані їм харчі. Автор – повстанський митець Ніл Хасевич

В основному заготівлею продуктів для УПА займалися господарчі референтури ОУН(б), найнижчою ланкою в структурі яких була станиця. Перші накази щодо системної організації продуктових запасів з’явилися майже одразу з утворенням організованих структур УПА. У наказі від 27 жовтня 1943 р. необхідність заготівлі продуктів обумовлено боязню нестачі продовольства для української підпільної армії, внаслідок ймовірного використання тактики “випаленої землі” під час відступу німецької армії.

Найбільш розвинуті господарські структури УПА існували на Волині (протягом другої половини 1943 – першої половини 1944 рр.), на Закерзонні (у 1944-1947 рр.) та у Карпатах (подекуди до 1947-1949 рр.).

Господарські гілки повинні були забезпечувати військові частини під час їхнього пересування. Кожен відділ УПА мав свого інтенданта, в обов’язки якого входило забезпечення харчування бійцям. Продукти інтендант забирав на спеціальних базах районних господарчих референтів.

Керівник Бібрецького надрайонного проводу ОУН ‘Михайло’ готує собі їсти. З фондів ГДА СБУ

Після встановлення радянської влади у Західній Україні у 1944 р. продовольче забезпечення в УПА суттєво ускладнилося, наростав дефіцит продуктів, відчутними стали перебої з постачанням.

Лише за квітень 1944 р. відділи контррозвідки “Смерш” спільно з силами 1-го Українського фронту знищили 369 складів із продовольством у Рівненській, Волинській, Станіславській, Тернопільській областях. Відчутного удару по господарському забезпеченні УПА радянська влада завдала взимку-навесні 1946 р. внаслідок так званої Великої блокади. Багато господарських структур були знищені, найбільші проблеми виникали з транспортуванням харчів.

“Усі села довкола нас були забльоковані большевицькими військами і польською поліцією, так що достава харчів для нас у тому терені була наразі неможлива. Щойно по п’ятьох днях нам удалося привезти до нашої сотні харчі з дуже свідомого села Суха Воля”.

Серед технологій зберігання продуктів найбільше практикували консервування у вигляді сушіння, соління, квашення, копчення. Особливу увагу приділяли консервуванню м’ясних виробів, які могли зберігатися до року у ямах в разі дотримання перевіреної в УПА технології приготування, що передбачала нарізання м’яса шматками по 1-2 кг, тісну викладку його у бочку на 100 кг і заливання соляним соком з розрахунку 1 кг солі на 3 літри води.

Буде бенкет: повстанці вполювали кабанчика. З фондів ГДА СБУ

Перебуваючи поблизу населених пунктів у час жнив, вояки УПА допомагали місцевому населенню збирати і молотити збіжжя. Відтак, частину забирали собі: “Збіжжя косимо ночами, вдень молотимо в потоці, в мішках патиками, сушимо збіжжя до сонця і магазинуємо до приготованих магазинів.

Магазини ми копали в той спосіб, що копали яму, обкладали її бляхою, вкладали скриню, вкругом обтикали соломою. А вже повну зі збіжжям забивали віком, накривали бляхою, закидували глиною і маскували. Так збіжжя могло стояти рік, а як місце сухе, то і два. Збіжжя було разом з половою. Без полови скоро псувалося і зростало”.

В інструктивних матеріалах керівництва націоналістичного підпілля зазначено, що такі криївки-магазини повинні були будувати виключно довірені особи “Магазини” призначалися не лише для зберігання зернових, але й інших продуктів.

По можливості, для масла, картоплі, жирів склади будували окремо, аби не зберігати разом з мукою, збіжжям, крупами. “Магазинами” називали як окремі господарські бази, так і спеціально відведені для зберігання харчів кімнати у криївках.

У селах Підліщі і Чекани Острозького району Рівненської області на початку лютого 1944 р. бійці Червоної армії знайшли “підземелля біля сараю… У ньому виявили 15 мішків муки, шість пудів сала та інші продукти… Підземне сховище знаходилося на глибині 5-7 м, висота до 2,5 м, стіни, стеля і підлога дерев’яні. У підземеллі було декілька кімнат місткістю на 40 чол. кожна, облаштовані приміщення для продуктів”.

Незважаючи на неоднозначне ставлення українського населення до УПА, яке залежало від багатьох чинників, наприклад, пропагандивної діяльності націоналістів, репутації повстанців в конкретному регіоні, репресій радянської влади, яка залякувала населення, або дискредитувала повстанців, велика його частина охоче допомагала поповненню продуктових запасів “лісової армії”.

“Коли НКВД мало йти рейдом через наші села, про що ми знали від повстанців, люди масово почали віддавати худобу упівцям, що не забрали чекісти”.

Вдячні дівчата принесли воякам частування. З фондів ГДА СБУ

“Мимо голоду, в терені (були випадки голодової смерти між цивільним населенням), населення ставиться до відділу дуже прихильно, ділиться найменшим куском ощипка чи бульб’яника з вдячности за те, що б’ють ворога”.

Особливо щедрим до повстанців місцеве українське населення було під час свят, намагаючись створити для “лісових хлопців” святкову атмосферу. “1946 р. на Великдень мама пожертвувала 3 курки і віддала пів мішка картоплі”.

Що їли, що пили

Продукти, страви і меню. Документи директивного характеру щодо “магазинування” харчів відображають уявлення командування УПА про необхідний раціон харчування вояків.

Зокрема, в наказі обласного військового командира ‘Остапа’ від 24 лютого 1944 р. у переліку необхідних для заготівлі продуктів були жири (“товщі”), м’ясо, горох, квасоля, каші (вівсяна, ячмінна, гречана), макарони, мука, сіль, кава, цибуля, часник, городина, петрушка, зернові (жито, пшениця, овес, ячмінь).

Приблизно такі ж найменування знаходяться у списку одного з референтів СБ від 20 січня 1946 р. В Інструкції ОУН про організацію господарського апарату від травня 1943 р. окрім перелічених вище продуктів значилися ковбаса, сода, сушені овочі, сухий сир, чорниці, цукор, мед, цвіт липи, насіння льону тощо (всього 37 назв).

Менш поширеними статтями заготівельних планів, судячи з наявних документів, були риба, консерви і гриби.

Денні норми харчування для одного стрільця УПА, затверджені командуванням УПА у 1943 р. були наступними: хліб – 800 г, сухарі (замість хліба) – 400 г, картопля – 1000 г, м’ясо волове (при цьому зазначалося, що 2 яйця замінюють денну норму м’яса) – 120-130 г, сало – 80 г, масло, олія, смалець (замість сала) – 30 г, крупа – 80 г, квасоля-горох – 50 г, сіль – 20 г, цукор – 20 г, городина – 20 г, кава – 30 г.

У сотні “Журавлі” станом на 1944 р. норми хліба і картоплі були таким ж, солі і цукру, м’яса удвічі більшими, а норми круп і бобових – значно більшими (по 250 г).

Певно, цьому повстанцеві каша особливо смакує. З фондів ГДА СБУ

За підрахунками історика Івана Патриляка курсант старшинської школи “Олені” восени 1944 р. споживав продукти, енергетична цінність яких складала 4388 Ккал, що дорівнює сучасним нормам для людей, які займаються важкою фізичною працею.

Як видно з наказу командира групи УПА-Північ від 9 липня 1943 р. вимоги чіткого дотримання норм стосувалися переважно тих продуктів, які були дорогими і дістати які було значно важче – м’ясо, крупи, жири, ковбаси, галети (печиво, пряники), консерви.

Під час маршів, рейдів повстанці брали в дорогу так звані “залізні порції”. Вживати їх мали право тільки за дозволом командира. Боєць відділу “Месники” Андрій Кордан-‘Козак’ згадує, що цим “сухпайком” було засолене сало.

Картопля була одним з найпопулярніших харчових продуктів через велику врожайність у селах та легкість доступу до її запасів. “Єдине щастя, що дається ще з поля вкрасти барабольку”.

Часто картопля ставала єдиним продуктом, який споживали вояки упродовж кількох днів під час вимушених дієт. “Через цілу ніч варили пекли різнього сорту страви із самої бульби, і ніхто б не повірив, що із самої бульби можна ріжні потрави робити. Через день кожний рій найменше 3 метри бульби їв і то декотрим було замало”. Тушковане м’ясо з картоплею було поширеною стравою.

Молочні продукти також були популярні у повстанському середовищі. Степан Фрасуляк-‘Хмель’ відзначав, що повстанські відділи мали “бідони сметани”. Часто пили свіже молоко: “Через кілька хвилин на дубовому столі з’явилася велика житня хлібина, цибуля, сіль і глечики з молоком”. “А головний харч — це хліб і молоко”. Віктор Новак-‘Крилатий’ згадує, як у одної господині куштували “штурханку” — кислий сир, розтертий з молоком.

Хліб споживали свіжим, або в сушеному вигляді. Хлібобулочні вироби не купляли у магазинах, позаяк закупівля великих партій, які були необхідними, могла привернути увагу чекістів. Їх замовляли у перевірених пекарнях або приватних господинь.

Боєць сотні “Козака” Василь Паливода згадує: “В найближчих селах для нас з борошна, доставленого з південних районів Тернопільщини, господині, члени ОУН та симпатики, випікали хліб”. Існували спеціальні інструкції господарських референтів з детальним описом технології випікання хліба, аби недопечений хліб у шлунку “не забивався у кльоцки”.

Смажені страви з борошна не були поширеними через складність їх приготування у лісових умовах. Рідкісними стравами в лісі були пироги, які начиняли сиром, капустою, м’ясом, цибулею з яйцем, ягодами і фруктами. Їх приносили повстанцям симпатики з місцевого населення.

Особливістю поширеного повстанського меню була наявність у ньому так званої “швидкої їжі”, якою могли бути зірвані у лісі гриби, ягоди, городина, фрукти. Зрештою, перманентний дефіцит продуктів позначився на меню повстанців, головною особливістю якого була неусталеність і непередбачуваність. “Снідаєм дещо цибулі і сухарів, на другий день під час сніданку – сало і хліб”.

Смалець, хліб і цибуля могли бути єдиними продуктами протягом цілого дня. Перших страв хлопці могли не їсти по кілька днів, а то й тижнів, тому раділи нагоді їх покуштувати. Боєць “Орест” згадує, що в одному з повстанських таборів його пригощали смачною зупою [супом – І. П.] з баранячим м’ясом.

Степан Сорока-‘Степан Сірак’ згадує про юшку з ячмінної крупи, в якій була городина, м’ясо, а зверху плавав жир. Перші страви зазвичай варили густими, аби обід міг обмежитися тільки ними. Проте часто зупу готували з того, що вдалося віднайти.

“По дорозі знайшли ми 4 гриби, звечора зосталося кільканадцять бараболь. Приготовляємо з того суп. По цілоденнім пості смакує суп надзвичайно, хоч трохи його мало на 14 осіб”.

Бойовики особистої охорони Романа Шухевича ліплять вареники. З фондів ГДА СБУ

Святкове меню було розмаїтішим і могло включати складні для приготування і багатокомпонентні страви, наприклад, голубці і кутю, солодку випічку. Багато домашніх страв повстанці могли куштувати лише гостюючи в селянських хатах. Ю. Борець згадує, що ліпив з хлопцями і дівчатами вареники, якими потім і вечеряли.

 

Під страхом смерті заборонялося вживати алкоголь. “Командир дозволив гостей [інтендантів, які принесли харчі] почастувати горілкою, але без участи вояків”. П’янство вважалося одним з найбільших дисциплінарних злочинів у повстанському законодавстві і строго каралося.

Найдоступнішим, а тому й найпопулярнішим напоєм була звичайна вода у річках. “Ану, хлопці, напиймося закарпатської води”. Хлопці кинулися пити воду”. Наступними за поширеністю були чай та кава. Інколи напої були “екстравагантними”. “Щоб зберегти сили, п’ють сиру, свіжу кров худоби”.

Виключення робили в окремих випадках з дозволу командира, коли алкоголь мав виконувати функцію зігріваючого засобу. “Відмовити промоклому чи перемерзлому воякові зігріти бодай шлунок, я вважаю за недоцільне”.

Однак випадки вживання алкоголю серед вояків УПА траплялися.Це приводило до того, що навіть у святкові дні повстанці дозволяли собі випити чарку лише з дозволу командира, або приймали вольове рішення утриматися від вживання спиртних напоїв, навіть якщо інші за столом могли пити. “[…] прибули до місця весілля засіли до вечері молодий повідомив що не буде алкоголю”.

Члени Львівського крайового проводу за великоднім столом, 1948 рік. Зверніть увагу на пляшку шампанського на столі. З фондів ГДА СБУ

Особливим був раціон харчування вояків, які тривалий час перебували у криївках, наприклад, під час зимівлі. Боєць ‘Орест’ згадує, що прийшовши зимувати у ліси в 1945 р., повстанці з куреня “Верховинці” принесли з собою “ведра, баняки, миски, крупи, муку, теля і бараболю”. Цей продуктовий набір призначався для 7-ми осіб, включно з командиром ‘Листопадом’. Серед продуктів для 9-ти осіб, що разом зимували у бункері, Степан Стебельсбкий-‘Хрін’ називає сухарі, картоплю, буряки, цибулю, часник, крупи, муку, квасолю.

Зважаючи на дефіцит продуктів, процес їхнього споживання строго контролювали. “60-75 грамів сала або домашньої ковбаси, які належали за нормою й зберігалися в закопаних у підлогу бункера алюмінієвих бідонах, і пара сухарів у перші тижні створювали ілюзію більш менш пристойного харчування.

Потім починалися неприємності. Шлунок відмовлявся нормально функціонувати. Щоправда, кмітливі хлопці запасалися по селах добрячою кількістю самогону й цілющих трав. Випивати можна було, як і все решта, тільки за дозволом провідника або коменданта бункера”.

Приготування їжі. У відділах УПА під час таборування їжу готували спеціально призначені для цього люди – кухарі. Згадки про їхню наявність є у різних повстанських спогадах. Під час маршів, особливо невеликими групами практикували колективне приготування їжі найпростішими способами (запікання, варіння на відкритому вогні у лісі). “Печемо на патичках м’ясо. Потім їмо смачну партизанську зупу”.

Члени Крем’янецького надрайонного проводу ОУН за столом у криївці, 1950 р. З фондів ГДА СБУ

Кулінарія часто могла проходити в екстремальних умовах: “Горох вже був намочений, біб пікся на кухні, декотрі вже місили муку змелену на жорнах, щоб пекти пляцки. Та на жаль цю щиру та запопадливу роботу перервали серії кулеметів та вибухи гранат”. Зупинившись перепочити, “повстанці варили і пекли бульбу і біб”. Інколи повстанці самі робили ковбасу, але найчастіше отримували її від господарських структур ОУН.

Станичний на Підгаєччині Андрій Галайбіда згадував, що у 1944 р. він був співорганізатором коптильні, в якій виробляли велику кількість різних ковбас для повстанців, переробляючи щотижня 15 корів чи волів. В умовах перманентних боїв просто не вистачало часу куховарити: “Добре, що бодай раз на добу можна щось вночі зварити”.

Під час тривалого перебування у криївках готували по черзі, або призначали відповідальну за це особу. На прикладі процесу приготування їжі простежується домінуючий у підпіллі патріархальний розподіл гендерних ролей. У випадку коли в повстанському загоні перебували і чоловіки, і жінки то готувати їжу приходилося переважно другим.

При цьому чоловіки у цей час могли відпочивати, або виконувати інші завдання: “Зв’язкова зорганізувала харчів, дівчата зварили обід. З провідником “Вишенським” та двома вояками, що були при ньому, пішли за село Князі, в лісок, де знаходилась решта його охорони, а станичний пішов шукати зв’язків”.

Партизанська учта

Невід’ємною частиною культури споживання є способи організації трапези. В УПА вони були найрізномантнішими і залежали від конкретних умов, в яких в той чи інший час перебували повстанці. Тому організація трапези могла бути як урочистою – з молитвою, промовою провідника, так і спрощеною і навіть хаотичною (в умовах тривалого бою).

Головною особливістю її організації стала нівеляція особистого простору трапези, практикування колективних її форм, рівного розподілу порцій (“знаходимо кілька недоїджених сухарів хліба, розділяємо на 8 рівних частин (один міг би наїстися) і з великим смаком і радістю їх з’їдаємо”), однакового для всіх складу їжі, що виконувало функцію підняття бойового духу, формуванню атмосфери братерства та спорідненості.

Відчуття егалітарності повстанського соціуму формувалося також за допомогою відповідної поведінки командирів, які відмовлялися від так званого “престижного споживання” і найчастіше їли разом зі своїми бійцями і саме те, що їли вони. Їжа в даному випадку не була маркером соціального статусу вояків УПА.

Обід командирів VIIІ підвідділу сотні УПА

Чотовий Олекса Конопадський-‘Островерха’ згадує про доброту і дбайливість командира Станіславівського ТВ-22 “Чорний ліс” Василя Андрусика-‘Різуна’, ‘Грегота’, якого дуже любили його бойовики: “Вечером прийшов від командира Різуна перебраний в цивільний одяг стрільчик зі старим дідусем та виніс нам бульбяник [картопляник — ІП], яким поділилося 40 стрільців”.

Режим харчування і чіткий поділ на сніданок, обід і вечерю зі встановленим часом існував лише у статичних умовах, коли відділ таборував, перебував на вишколі, мав перерву у боях.

Боєць чоти “Підкови”, що розташовувалася один час у Люблинецькому лісі згадує порядок денний: “Вставали в 4 годині. Пів години руханки, снідання. Пів години відпочинку. Потім слідували Полеві вправи поза табором до години 11. 30. Вернувши ми мали одну годину обідової перерви. По обіді були вправи від 13-15 години. Опісля був вільний час аж д вечора. Той час стрільці використовували на те, щоб пристарати харчів і дров до кухні”.

З повстанських спогадів випливає, що сніданок був між 8.00 та 9.00, обід – 13.00-14.00, вечеря – 18.00-19.00 год. Особливість сніданку полягала в прочитанні молитви перед ним.

Повстанська кулеша. Сидить кружний провідник Коломийщини Григорій Легкий-‘Борис’, навпроти нього – сотенний Дмитро Білінчук-‘Хмара’.

Командири заохочували вояків бути пильними при споживанні їжі поза табором: “Старатися взагалі не їсти по хатах. А вже зовсім недопустимим є їсти в підозрілих хатах. При споживанні харчу в хаті попросити когось з хати, щоб разом сідав споживати харч… ніколи не їсти всім в одній хаті… при споживанні харчів старанно їх оглянути (напр. яйця можуть мати дірки заліплені вапном) понюхати чи не воняють, добре скуштувати чи не мають зміненого смаку і щойно тоді споживати”, позаяк випадки навмисного отруєння бойовиків, координованого чекістами, були поширеним явищем, особливо з другої половини 1940-х рр.

Радянські агенти підсипали в страви і напої підпільників снодійно-паралітичний спецпрепарат “Нептун-47”. В цілях безпеки повстанцям дозволяли заводити кішок, які мали дегустувати продукти перед їх споживанням вояками.

Особливого символізму трапезування набувало під час великих християнських свят, які відзначали в УПА. Поширені практики споживання їжі в таких випадках та церемонії, пов’язані з цим, не були стихійними. Загальні вимоги до їх організації прописували в офіційній документації керівництва ОУН та командування УПА.

Святкування Різдва 1947 р. у відділі Володимира Щигельского-‘Бурлаки’ почалося з промови командира: “… з’ясовує вагу свят, обставин, в яких знаходимося і складає побажання. Подібні промови виголошують виховник Євген, д-р Шувар, д. Вир. Бунчужний відчитав побажання від РО [районного осередку – Авт.]. Після цього увесь відділ заколядував “Бог предвічний”, “Нова радість стала” і відспівав многолітствія. Потім розстрільною сходить до с. Керманичі, де роями засідає до свят-вечері”.

Повноцінну обрядову вечерю згідно з усіма народними традиціями 6 січня вояки могли мати тільки квартируючи у домівках різних сімей. Однак, траплялися випадки, коли повстанцям щастило мати на столі 12 страв та дотримуватися певних традицій їх споживання. “Старшини кидали кутю на стелю, а стрільці ловили зернятка пшениці та говорили про врожаї”.

“Островерха” згадує святкування Великодня в с. Березка на Лемківщині. Розпочалося воно привітанням сотенного Степана Стебельського-‘Хріна’ “Христос Воскрес” і гучною відповіддю “Воскресне й Україна”. Далі “командир виголосив промову та побажав усім воякам щасливих свят. Промова була коротка, але така палка і зворушлива, що всі стрільці й командири плакали”.

На святковому великодньому столі були розмаїті частування від селян – булки, яйця, паска, ковбаси. Командир “Хрін” поклав на стіл півметровий хрін, який подарували йому стрільці. Інший повстанець з Лемківщини згадує, що обов’язковим компонентом їхнього великоднього сніданку у 1946 р. було виконання пісні “Христос Воскрес”, після чого господарчий резидент роздав усім бійцям смачні подарунки.

Великодня учта. Промовляє Петро Мельник-‘Хмара’, інші – невідомі. Фото імовірно 1950 року

Правила столового етикету не були жорсткими, позаяк об’єктивні умови не дозволяли їм бути іншими. Окрім того, велику частину повстанців складали вихідці з села, які мали невеликі знання про високу естетику споживання їжі.

У партизанської армії за визначенням не могло бути розкішних столових наборів, чайних сервізів. Кожен боєць мав свою тарілку (“їдунку”), горнятко і ложку, за чистоту яких ніс особисту відповідальність і звітував (готував до перевірки) раз на тиждень перед інтендантом. Повстанці не використовували ніж та виделку, часто їли руками, витирали хлібом залишки їжі на тарілці.

Часто перекуси відбувалися в екстремальних умовах, коли повстанцям було не до етикету. “Кожен з стрільців витягував сухара, замочили в річці і з’їдали”. “Повстанці ходили та збирали квасець на поляні та їли, якого тут, як на щастя, було дуже багато”. “В перерві між боями повстанці зупинилися поповнити свої сили і заходилися нарізати ковбасу, яку рівними порціями ділили між вояками”.

Про голод і вареного вужа

Нестача їжі є домінуючим сюжетом у спогадах повстанців, що стосуються повсякденного життя. Один з підпільників згадує, що під час заготівлі хліба, повстанці не могли втриматися від спокуси його скуштувати, але не тому, що нехтували дисципліною, їм було млосно через недоїдання: “Ми такі голодні, що мусимо з’їсти трохи сухарів щоби дальше іти”. “Два дні нічого не їли, а за нами три бої й около 45 км”.

Голод був одним з ключових факторів дезертирства з УПА. Голодували не лише рядові бійці, а й командири. ‘Шпіцер’ писав ‘Залізняку’ 2 липня 1947 р.: “Протягом 4-х днів я не маю продуктів і харчуюся хлібом і водою”.

У своїх щоденниках, нотатках повстанці разом з важливою інформацією стосовно діяльності підпілля чи повстанців часто фіксували обставини втрати тих чи інших продуктів, що свідчить, зокрема, про значимість цього для них особисто.

Запис ‘Долоні’ від 4 квітня 1945 р.: “Між нашими приготованими харчами почали стрільці везти 7 шт. ковбас. Одну вкрав кіт, одна загубилась по дорозі, одну покушали, дві привезли. Лишилось загадкою, де ще дві ділось, до сьогодні не відгадано”.

“[…] подруга Ок. Підготовила нам дещо з м’ясива забираєм миску і бохонець хліба по дорозі заходим до хати і залишаєм це на плоті. Виходим з хати нічого нема що сталось загадка по огляненню місця катастрофки зауважено що біля плота з противної сторони є купа соломи певно вкрав пес”.

Перекус на привалі. З фондів ГДА СБУ

Втрата заготовлених продуктових наборів не проходила повз увагу і керівництва підпілля та командування УПА. У листі від 1 грудня 1945 р. до Петра Олійника-‘Романа’ провідник ПЗУЗ Микола Козак-‘Лука’ наприкінці звіту писав:

“В Дерманському лісі під Глушанським хутором більшовики забрали Ваш цукор, той, який Ви перебрали і перемагазинували від Білявого, залишаючи на тому місці записку “Ти Роман не вояка. Єслі ти вояка – виходь з намі у бой. Сахар твой забіраєм. Чупринка будьот піть чай з сахаром, а ти з х…м”.

Діаметрально протилежні, але не менш сильні та яскраві емоції викликали у повстанців продуктові знахідки: “Розконспіровуємо” свій здобутий наплечник, двиганий з одної на другу гору. Знаходжу в нім: 5 консерв (мелена свинина), кусок солонини, коло 1 кільо цукру, понад 200 штук папіросів, палатка. Це для нас просто Божий дар”.

Їжа часто ставала предметом роздумів, розмов чи навіть жартів. На дозвіллі один з повстанців розповідав хлопцям про свою вечерю в сільській хаті: “Ми їли бараболю з баняка [каструлі — ІП] і я так смачно заїдав, що моя ложка вже добивалася до баняка. Потім жінка взяла баняк і висипала решту бараболі на миску. На верху миски був зварений вуж”. Пояснювала жінка це своїм недоглядом, але такі виправдання не змогли нівелювати враження від цієї вечері у хлопця і стало предметом кепкувань його побратимів.

Повстанець “Трава” потішав бійців своєю кумедною “гастрономічною” пригодою: “Я підійшов до одної студні напитися води, але там побачив баньку з молоком. Я витягнув баньку з студні і почав пити зверха сметану. Кілька разів собі потягнув і пізніше щось тверде приплило з молока до моїх вуст. Ага, масло, я собі подумав. Відчинив широко уста і клацнув зубами, а то, най би його дідько взяв, була жаба”.

Відтак, гастрономічна культура в УПА була не лише складовою культури здоров’я повстанців. Вона була фактором, який часом визначав зв’язки всередині повстанського соціуму з його уявленнями про жертовність, братерство і справедливість, а також його відносини з “рештою світу”, від якого був дуже залежний.

***

Матеріал переміг у конкурсі студентських наукових робіт “Український визвольний рух 1920-х — 1950-х років”, що був організований Центром досліджень визвольного руху, Інститутом суспільних досліджень, Центром історії державотворення України в ХХ столітті НаУКМА та Національним музеєм-меморіалом “Тюрма на Лонцького” за підтримки Міністерства освіти і науки України та Українського інституту національної пам’яті. З повним варіантом тексту можна ознайомитися на сайті ЦДВР.

Автор: Нестор Юрій (Львівський національний аграрний університет), «Гастрономічна культура української «лісової армії»

Джерело: Історична Правда


Підписуйтеся на наш канал в Telegram та спільноту в Facebook
Поширити:

ЗАЛИШИТИ  КОМЕНТАР