80 років з дня народження Василя Стуса: факти з життя та цитати

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr +

6 січня виповнюється 80 років з дня народження українського поета та громадського діяча Василя Стуса.

Український Інститут національної пам’яті підготував до цієї дати факти з життя Стуса та підбірку його цитат.

1938, 6 січня – у селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус. Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. “То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – писав про нього Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається “голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності”.

Факти життя Василя Стуса

Дитинство

Був наймолодшою четвертою дитиною в родині. Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас шукати роботу. Згодом до нього приїхала дружина із двома старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було три роки, батько перевіз до міста Сталіно (нині Донецьк) і його.

В роки Другої Світової родина залишилася в окупованому нацистами місті й жила у злиднях. Після війни отримали невелику земельну ділянку, на якій почали зводити будинок. Але ця справа просувалася надзвичайно тяжко, бо здоров’я батьків було підірване, а зарплатня – мізерна.

Про 1946-47 роки Василь Стус згадуватиме: “Коли мені було дев’ять літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама…Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом”.

“Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі”, – згадувала про Стуса його сестра Марія.

Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився “занадто малим” за віком.

Студентські роки

На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу. З другого курсу відбулося об’єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення. Перед першим курсом влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу.

Був наймолодшим у академічній групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності.

Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською.

Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.

Любив відвідувати філармонію, намагався не пропускати театральні прем’єри.

1959-го року Літературна газета надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.

Донецький клуб літераторів. Другий ліворуч Василь Стус / Фото надане Інститутом національної пам’яті

Після інституту служив у армії. Спочатку на Полтавщині, а згодом його перевели на Урал. Якось солдат направили на термінове розвантаження автівки, під час якого Стус через нещасний випадок втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього він не міг грати на гітарі.

Василь Стус під час служби в армії на Уралі, 1961

Громадянська позиція

З 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки.

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.

4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова Тіні забутих предків. Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. “Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…”, – так згадує той день Іван Дзюба.

Наслідком стало виключення з аспірантури.

На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.

На похороні Алли Горської. Київ. 1970

Алла Горська (ліворуч), Василь Стус (праворуч)

Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968-му році він був одним із підписантів Листа 139-ти, адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.

Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, у яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини.

Фото Василя Стуса, зроблене під час першого арешту у 1972 році

Табір ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі де відбував покарання і помер Василь Стус. Фото 1999 року

Карцер, де утримувався Василь Стус протягом останніх днів життя Фото: istpravda.com.ua

Його поезії друкують у Самвидаві або за кордоном. Збірка Зимові дерева побачила світ у Брюсселі.

1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.

Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання, написав відмову від радянського громадянства: “…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…”.

Василь Стус з дружиною Валентиною Попелюх та сином Дмитром. Донецьк. 1978

Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.

 

Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його “провину”. Це зафіксовано в Хронике текущих событий (Самвидав, Москва. – 1980. – №58).

Євген Сверстюк згадує: “Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката”. Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Вертеп у домі Садовських у Львові. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять – Стефанія Шабатура (“циган”), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. 1972.

12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: “1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю … життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму “я”. Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…”.

10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в Самвидаві вийшли його нотатки З таборового зошита.

Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

Під час перепоховання в Києві українських дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Київ, 19 листопада 1989 року

Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.

Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії Amnesty International.

Цитати

“На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…”

(З листа Василя Стуса до Андрія Малишка)

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи – в болота сибірські,

Людські кістки – на добриво візьмеш?…

Нема кайданів, щоб твій дух здушили,

таких немає в світі гільйотин,

котрі б били душу, геть зболілу –

так, як за матір’ю боліє син….

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.

Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого.

* * *

Осліплий і оглухлий,
знімілий і отерплий,
лечу на свій сліпучий
всеочисний вогонь.

(«Вбери-но білу сукню…»)

* * *

Бо вже не я – лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна –
та, за котрою погляд марно рву.

(«Верстаю шлях – по вимерлій пустелі…»)

* * *

Пусте, пустуне! Жити — пустувати,
награючи цимбальний свій стожаль,
губити, віднаходити, втрачати
й знову губити — наш веселий хрест.

(«Колимські закували зозулі…»)

* * *

Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.

(«Змагай, знеможений життям…»)

* * *

Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.

(«Господи, гніву пречистого…»)

* * *

… жити – то не є долання меж,
а навикання і само собою –
наповнення. Лиш мати – вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

(«Мені зоря сіяла нині вранці…»)

* * *

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.

(«На колимськім морозі калина…»)

* *  *

Ми двічі не вмираємо. Ми сущі
раз — і навіки, і на все життя.
Не жебраємо ласки ні від кого.

(«Колимські закували зозулі…»)

* * *

Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом – дарма,
душу хай обшмугляю об камінь –
все одно милішої нема

за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

(«Присмеркові сутінки опали…»)

* * *

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

(«Сто років як сконала Січ…»)

* * *

Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки-вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

(«Терпи, терпи – терпець тебе шліфує…»)

* * *

… Чекай,
ще обрадіє із печалі
твій обоюдожалий край.

(«Як тихо на землі! Як тихо!..»)

* * *

Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука –
ціле життя. Замало – нічку.
Довкола темінь полохка.

(«Автопортрет зі свічкою»)

* * *

Тільки так:
вияви – самострати.
Кам’яній. Кам’яній. Кам’яній.
Тільки твердь знає самозбереження.

(«Вчися чекати…»)

* * *

Як добре те, що смерті не боюсь я…

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

* * *

“Напередодні свята,
коли люди метнулися по крамницях,
виносячи звідти шпроти, смажену рибу,
шинку і горілку з перцем,
якийсь дивак, обутий в модні черевики
(такі тиждень тому були викинули
в універмазі “Україна” — двадцять два
п’ятдесят з навантаженням — дитячі штанці
вісімнадцятого розміру), облився чортівнею
і підпалив себе.
О, він горів, як порося, смажене примусом,—
налетів на людей, що культурно собі стояли
в черзі за цитринами.
Порозбігалися усі як один:
від нього так несло смаленим —
носа було навернути ніяк.
На щастя узялося кілька міліціонерів,
одразу вкинули його в машину
і помчали в бік Лук’янівки.
А черги ми таки достоялись. Аякже:
що то за святковий стіл без цитрин?”

Джерело: nv.ua

Поширити:

ЗАЛИШИТИ  КОМЕНТАР